Привіт, мої любі!

Мій 30-денний письменницький марафон триває, і сьогодні на нас чекає момент, який змушує серце битися трохи швидше. Ловіть атмосферний уривок із сьогоднішньої глави роману "Там, де на тебе чекають":

Артем. Ім'я виринуло миттєво. Уляна спинилася, не дійшовши до смородини, і стояла, поки мамині кроки не віддалилися в бік повітки. Мама не помітила її, а вона не покликала. Уляна могла б вийти зараз. Привітатися, зробити вигляд, що щойно встала й випадково опинилася в саду. Це було б найлогічніше і майже правда. Вона ж усе життя робила логічні речі в логічний час. Але ноги чомусь не слухалися, і вона присіла за смородиною, тримаючись за мокру гілку, й дивилася крізь листя, як дивляться діти крізь замкову щілину.

Тоді стало тихо. Лише десь за парканом мірно шурхотіло щось по дереву, шерех, пауза, шерех, і ще тихе, ледь чутне мугикання. Та сама мелодія повторювалася, збивалася, починалась знов. Вона не розуміла слів, їх там не було, тільки мотив. Але шкіра на передпліччях раптом стала гусячою, і Уляна зрозуміла, що її тіло впізнало мелодію раніше, ніж пам'ять.

Вона обережно відсунула гілку смородини. Там, де закінчувався їхній сад, а за мережаним парканом починався сусідський, стояло дерево. Стара груша, нижня частина стовбура якої вже була вибілена до половини. Біля неї на низькому ослінчику, нахилившись із широким пензлем у руці, робив свою справу високий чоловік.

 Як думаєте, чи варто було Уляні одразу вийти до нього чи краще сховатися за кущем?  Діліться думками в коментарях!

Нова глава вже опублікована на сайті. Заходьте читати, залишайте свої зірочки  та додавайте книгу до бібліотеки, щоб не пропускати щоденні оновлення.

Підписуйтесь на профіль, аби тримати руку на пульсі цього 30-денного челленджу!