Для скіфа померти - це як башлик одягнути. Природньо, буденно. Відомо, що ніч наступає після дня, а смерть після життя. Смерть - не кінець, а черговий етап. Народження, дитинство, юність, зрілість, старість (рідко та трапляється) смерть. 

Померти не шкода. Шкода померти вдома, біля дружини, у власному шатрі. А якщо, вб'ють вороги - життя склалось просто чудово. 

Тут і сталась в мене халепка. Герой потрапляє, в ситуацію, де йому простіше померти. Ба більше, така смерть буде почесною, і він задоволений, що його життя закінчується саме так. Йому то добре, а мені - автору, що робити? Довелось піднапрягтись, аби змусити героя не померти. Гадаю вийшло переконливо...

Здавалося, наростаючому тиску не буде кінця. Руки й ноги царя Паралатів затріпотіли від напруги. Скільки він ще так зможе втримувати цю вагу? Невже він отак і загине – розчавлений кістками й тушами?! Зрештою, не найгірша смерть... Це не від меча ворога скласти голову, звісно. Але й не в обіймах жінки під теплими хутрами. Померти в розпал битви, знерухомленим тілами власних воїнів – чим не доля володаря?

Коли він уже майже здався, у свідомості промайнула здогадка

 Читати розділ "Вардал"

До речі, чергова частина вже наступної ночі/опівночі