Вардал

Ще кілька кроків – і він віддасть наказ! Вардал помічає якийсь дивний рух у лавах авхатських щитоносців. Він зіщулюється, намагаючись збагнути, що відбувається – щити починають повертатися. Оце й є їхня хитрість – крутити щитами? Він уже майже махнув рукою, як по очах, сліплячи до болю, різонуло щось жовто-яскраве.

Він не встиг віддати наказ. Кінь, спотикнувшись, проорав степ грудьми. Сам Вардал, перелетівши через голову тварини, боляче врізався лобом у сухий ґрунт і майже одразу отримав страшний удар у спину чимось важким і м’яким — його власний кінь, перекрутившись у повітрі, придавив тулубом свого вершника.

Вардал, перевернувшись на бік, спробував скинути з себе хропливу масу, та коли це майже вдалося, знову щось звалилося згори. «Інший кінь», – спалахнуло в голові. Потім зверху почало падати ще й ще. Тіла людей та тварин утворювали хиткий та важкий пагорб, тиснучи й позбавляючи будь-якої можливості рухатися тих, хто опинився знизу.

Здавалося, наростаючому тиску не буде кінця. Руки й ноги царя Паралатів затріпотіли від напруги. Скільки він ще так зможе втримувати цю вагу? Невже він отак і загине – розчавлений кістками й тушами?! Зрештою, не найгірша смерть... Це не від меча ворога скласти голову, звісно. Але й не в обіймах жінки під теплими хутрами. Померти в розпал битви, знерухомленим тілами власних воїнів – чим не доля володаря?

Коли він уже майже здався, у свідомості промайнула здогадка: схоже, Авхати знову провели його, як дитину! Щити з внутрішнього боку мали дзеркально поліровану бронзову поверхню. І сонце, яке мусило засліплювати Авхатів, навпаки – зіграло їм на руку. Воно вдарило Паралатам просто в очі, відбившись від відполірованого металу. Дезорієнтовані коні падали на повній швидкості, ламаючи ноги й шиї. Воїни, рятуючись і випускаючи з рук натягнуті луки, кидали зброю, а хаотичні стріли летіли куди заманеться, ранячи своїх же.