Привіт, мої любі!

Третій день мого 30-денного письменницького марафону, і сюжет поступово занурює нас у ту саму цілющу атмосферу, заради якої Уляна й тікала зі столиці.

Київський шум залишився позаду. Попереду — рідне подвір'я, тепле світло у вікні та зустріч із тим, хто, здається, чекав на неї найбільше (хоч і робить вигляд, що йому байдуже ).

Ловіть ніжний і дуже затишний уривок з сьогоднішнього викладу Там, де на тебе чекають:

Будинок стояв таким, яким вона його запам’ятала. Невисокий, побілений, із зеленими віконницями, облупленими на кутах, із ґанком, на якому вона колись сушила квіти для шкільного гербарію, коли батько ховав драбину на дах. За парканом, заледве тримаючи на собі гілки вкриті стиглими яблуками, розкинулася стара яблуня. У кухні горіло світло. Жовте, тепле, у вікні з фіранкою в дрібну клітинку.

Хвіртка була відчинена. А поряд, на мокрій лавці, прикритій старим покривалом, сидів кіт Борис. Він був великий. Це перше, що вона подумала. Вона пам'ятала його меншим, але не те що меншим, просто в її спогадах він завжди був пухнастою цяткою на підвіконні, а тут сидів уже зовсім дорослий велетень, димчасто-сірий, із зеленими очима й виразом на мордочці: «Ну скільки ще можна тебе чекати»? Він не мружився й не потягувався. Просто дивився на неї, і хвіст його тихенько, рівно рухався з боку в бік, як у метронома.

— Привіт, Борисе, — сказала вона.

Кіт ліниво зліз із лавки, підійшов до неї, обтерся об ногу так, що вона мало не впала, і мовчки пішов до дому, не оглядаючись. Мовляв, ну що ти стоїш, ходімо вже, зачекалися.

 А у вашому житті є тварини з таким же харизматичним «господарським» характером, як у Бориса? Напишіть у коментарях про своїх улюбленців! 

Продовження вже на сайті! Нова глава доступна для читання — біжіть дізнаватися, як Уляну зустріне мама і що буде далі.

Дякую кожному за ваші зірочки ⭐️, коментарі та підтримку мого челенджу! Ваша увага дуже надихає тримати ритм.

?Підписуйтесь на профіль, додавайте «Там, де на тебе чекають» до бібліотеки й пориньте в осіннє тепло разом зі мною!