— Марат, ти зараз серйозно намагаєшся переконати немовля логічними аргументами?
Я повільно обернувся.
Кемел стояв у дверях мого кабінету, схрестивши руки на грудях, і відверто розважався.
— А що ти пропонуєш? Воно десять хвилин кричить.
— Для початку перестати стояти над ним двометровою скелею й розмовляти голосом, яким ти зазвичай повідомляєш людям, що їхній контракт розірвано. Візьми його на руки.
Я подивився на дитину, потім на Кемела.
— Сам візьми.
— Чому я? Це твоя приймальня.
— А дитина, по-твоєму, моя?
Кемел задумливо оглянув немовля.
— Поки що доказів недостатньо.
— Я тебе зараз назад у кабінет закину.
— Але ти ж не святий, брате. Мало що могло статися за твої тридцять вісім років насиченого життя.
— Ще одна така репліка — і перевіряти, чи мокрий у нього підгузок, будеш особисто.
— Зрозумів, - Кемел зроби пару кроків назад піднімаючи руки у характерному жесті.
Секретарка повернулася сама.
— Її немає. Я перевірила вбиральню, коридор, спустилася на рецепцію. Охорона вже дивиться камери, але самої дівчини ніде немає.
— Що означає «немає»? Вона зайшла сюди з дитиною й через п'ятнадцять хвилин зникла без неї?
— Виходить, що так.
Немовля знову розплакалося, й секретарка нахилилася до колиски.
— Може, якщо взяти на руки, він хоч трохи заспокоїться…
Вона обережно підняла дитину.
Разом із краєм ковдри на підлогу впав складений навпіл аркуш.
Я першим помітив його й нахилився.
— Схоже, нам залишили пояснення, — Кемел одразу підійшов ближче.


Кур'єр — мільярдер