Любі мої!

Перші три глави вже на сайті, але мені так хочеться поділитися з вами ще одним маленьким, але дуже важливим фрагментом з сьогоднішнього викладу.

Після душного Києва та важкої розмови Уляна нарешті виривається на свободу. Попереду — рідне місто, а в голові зринають спогади, які вона роками ховала десь дуже глибоко...

Ловіть цей нічний уривок:

Вона підняла голову. Над Кіптями висіло небо. Таке небо, яке вона бачила востаннє років вісім тому, на Болдиній горі, коли Артем тягнув її вночі дивитись на зорі й показував на якесь скупчення пальцем: «Он, бачиш, Плеяди. Їх ще називають Стожарами». Вона тоді дражнила його занудою й пішла спати, а потім усю ніч лежала без сну й дивилася у вікно на ті самі Стожари, які стояли над садом, як ліхтарики в чужій оселі.

 А у вас є місця або спогади з дитинства/юності, які вміють зцілювати навіть найглибші рани?

Дякую кожному за підтримку на старті мого 30-денного челенджу! Ваші зірочки  та коментарі на сторінці книги надихають писати далі без зупину.

Підписуйтесь на профіль, додавайте «Там, де на тебе чекають» до бібліотеки й ходімо читати разом!