Холодний край його металевої маски повільно ковзає вздовж моєї шиї, поки він важко вдихає мій запах.

Я завмираю від обурення.

— Від тебе смердить довбаним грейпфрутом, — повідомляє він із такою серйозністю, наче щойно розкрив найбільшу таємницю людства.

— Це парфуми, придурку.

— А. Тоді все зрозуміло.

Він тихо хмикає під маскою. Я не бачу його обличчя, але чомусь чудово уявляю цю самовдоволену усмішку. І вже за саму лише уяву хочеться вдарити його веслом.

— Хто б міг подумати, що в Ділана такий поганий смак, — додає він із неприхованою зневагою. — І не лише на дівчат.