— Нам треба поговорити, — почав я, підходячи впритул. Руки самі собою стиснулися в кулаки, у горлі пересохло. — Годі бігати одне від одного. Я більше не можу робити вигляд, що…

— Тарасе, замовкни! — різко, майже зі сльозами в голосі перебила вона, випростуючись.

Я поперхнувся власним зізнанням на півслові.

Даніелла повернулася до мене, і я остовпів: бліда як полотно, губи судомно тремтіли. У її очах не було ні збентеження, ні тіні тієї напруги, що висіла між нами весь цей час. Там був справжнісінький страх.

— Подивися… Подивися сюди! — її голос зірвався на писк, і вона вказала тремтячим пальцем на нижній бік широкого листка.

Читати Кохання з витримкою. Норовлива для Тараса