— Ну добре, з колишніми та цією дріб'язковою метушнею розібралися. Як ти почуваєшся? Маленький секрет під серцем не надто сильно бунтує?

— Усе добре, Яно.  Ніяких ускладнень, лише одне — постійне бажання Марата перетворити наш будинок на неприступний бункер і змусити мене дихати виключно стерилізованим повітрям.

— Ой, ну після всього, через що ви пройшли, його можна зрозуміти.

 — Чоловік готовий на все заради тебе і дитини, так що терпи свого тирана.

Я хотіла відповісти щось у тому ж жартівливому тоні, але в цей момент мій телефон видав коротке, ледь помітне вібрування.

Я машинально потягнулася до нього, очікуючи побачити звичне повідомлення від Марата. Він завжди писав перед тим, як зайти на закриту нараду, або принаймні надсилав короткий смайлик-крапку, який означавав:

«Я тут, усе в порядку». Це стало нашим негласним правилом.

Але екран був абсолютно темним.

Нічого. Навіть найменшої позначки.

Жодного дзвінка. Жодного SMS.

Марат ніколи не зникав ось так. Ніколи...