Ким треба бути, щоб пережити таке? І ким — щоб це зробити? Садистом? Чи просто людиною, яка… “може виправдати необхідністю практично все”?...

Згадавши ці слова журналіста Фрейре, Ана здригнулася, зрозумівши, що знову думає про Раула Мендеса. Чи здатний він на таке? Чи ні? А чому, зрештою, ні?...

Вона так задумалася, що ледь не прослухала відповідь Собріньйо. А той спитав ім'я хлопця — той назвав його так само сердито. 

— Я не знаю, що сказати про твого брата, Жувенсіо, — промовив він нарешті. — І не збираюся пояснювати, що він мав чи не мав робити. Я його не знав.

— Але про інших ви знаєте достатньо, щоб вирішувати за них? — гукнув хлопець.

— Ні, — відказав Собріньйо, і в його голосі вперше прозвучало роздратування. — Саме тому я й не кажу вам, що робити.

Жувенсіо відвернувся. Схоже, ця відповідь його не переконала.

— А коли через таких, як вони, починають хапати всіх підряд? — запитав він. — Коли через одну бомбу зникають люди, які до неї не мають жодного стосунку? Ви кажете, що влада винна. Я не сперечаюся! Але мені від цього не легше.

— Мені ви думаєте, легше? — Собріньйо різко підвів голову, одразу й замовк, ніби сам здивувався власній різкості. Машинально потер великим пальцем долоню правої руки.

— Послухайте, я не маю для вас відповіді. Якби мав, ми б, мабуть, не сиділи тут і не сперечалися про те, чи можна ще щось змінити. Я не знаю, чи можна зупинити все це, не наразивши на небезпеку когось іще. Не знаю, скільки людей заплатять за кожну наступну акцію.

Він озирнувся на присутніх.

— Але я знаю, що люди зникають не тому, що ми недостатньо обережно добираємо слова. І знаю, що якщо погодитися, ніби так і має бути, бо інакше не можна, то зрештою не залишиться нічого, що варто було б захищати.

Ана Лорена слухала мовчки. Вона не могла сказати, що погоджується з усім почутим: деякі речі здавалися їй надто складними, щоб так просто зробити висновки.

— А ви, сеньйорито – дивитеся, наче вам трохи дивно і трохи цікаво? — зауважив Собріньйо, раптом зустрівшись із нею очима.

Ана трохи випросталася, заскочена зненацька.

— Я довго жила за кордоном і багато чого досі не зовсім розумію, — промовила вона поволі. — Наприклад, коли мета починає виправдовувати засоби для обох сторін.

Собріньйо помовчав, усе ще дивлячись на неї. У його змарнілому обличчі на мить промайнуло щось жорстке, дивно знайоме, і Ана раптом майже злякалася, що він зараз назве її панночкою, яка нічого не розуміє.

Новий розділ “Нашої отрути ” сьогодні о 20:00.

А як ви вважаєте: чи може благородна мета виправдати засоби, які самі по собі неприйнятні? І чи змінюється ваша відповідь залежно від того, хто саме їх застосовує?