Скоро Геловін. В мене є історії про привидів:

 Містична Шотландія

та

Містика або звичайні справи

Трохи гумору в наш важкий час.

І звичайно казочка на ніч. 

 

"Одного разу самотня літня пані Клавдія почала помічати дивні речі у своїй квартирі.

Вона жила сама. Чоловіка давно не було серед живих, дітей не мала, а родичів, які могли б навідатися в гості, у неї не залишилося. Її дні минали тихо й одноманітно: ранкова кава, старі фотографії, телевізор увечері та звичне скрипіння підлоги, до якого вона давно призвичаїлася.

Але одного ранку все змінилося.

На кухонному столі стояла чиста чашка.

Клавдія довго дивилася на неї, намагаючись пригадати, коли могла її поставити. Чашка була суха, вимита й акуратно повернута ручкою до стіни. Жінка точно пам’ятала, що ввечері помила посуд і залишила стіл порожнім.

— Старію, мабуть, — пробурмотіла вона сама до себе, хоча всередині щось неприємно стиснулося.

Наступного дня змістився стілець. Спочатку лише трохи, сантиметрів на двадцять. Клавдія вирішила, що сама його відсунула й забула. Та коли через кілька днів стілець знову опинився посеред кімнати, їй стало не до жартів.

Вона почала перевіряти замки перед сном. По два, а іноді й по три рази. Прислухалася до кожного шереху в коридорі, завмирала, коли за вікном скрипіла гілка, і часом прокидалася серед ночі від власного відчуття, ніби хтось стоїть біля її ліжка.

«А якщо хтось має мої ключі? А якщо він заходить, поки я сплю? Господи, та хто б це міг бути?»

Одного дня Клавдія не витримала й розповіла про все сусідці, яка зайшла позичити трохи цукру.

Вони довго сиділи на кухні, пили чай і перебирали всі можливі пояснення.

— Може, протяг? — припустила сусідка. — Вікна старі, двері теж. От і рухається все.

— Але чашка? Я ж її не ставила!

— Може, забула. У нашому віці всяке буває. Не накручуй себе завчасно.

Клавдія опустила очі. Саме цього вона боялася найбільше — що її пам’ять починає підводити, що одного дня вона перестане довіряти навіть власним спогадам.

«А раптом це справді початок деменції? А якщо я колись забуду, де живу? Або прокинуся й не впізнаю власної квартири?»

Та було й інше пояснення. Можливо, хтось проникав до помешкання, поки вона спала. А може, сусідський кіт навчився пробиратися через балкон. Хоча Клавдія ніколи не бачила жодного кота у своїй кімнаті.

— Знаєш що? — раптом сказала сусідка. — Мій онук має маленьку відеокамеру. Дам тобі. Поставиш у кімнаті й побачиш, що там відбувається. І відразу заспокоїшся.

Клавдія погодилася.

Того ж вечора вона встановила камеру навпроти шафи у вітальні, під’єднала її до мобільного телефону й кілька разів перевірила, чи працює запис. Здавалося, тепер вона нарешті зможе спати спокійно.

А потім… забула про камеру.

Минув тиждень.

У середу вранці Клавдія знову помітила, що стілець стоїть не на своєму місці. Цього разу він був повернутий спинкою до шафи, хоча жінка чудово пам’ятала, що напередодні посунула його до столу.

Вона відчула, як холод пробіг уздовж спини.

«Ні. Досить. Я більше не збираюся вдавати, що нічого не відбувається».

Тремтячими пальцями Клавдія взяла телефон і відкрила записи з камери. Спочатку вона переглядала відео швидко, пересуваючи повзунок від одного фрагмента до іншого. Нічого. Порожня кімната, нерухомі меблі, тіні від дерев за вікном.

Вона вже почала заспокоюватися.

— Ну от, бачиш? — тихо сказала сама собі. — Просто стара жінка, яка забагато собі вигадує.

Але саме тоді її погляд зачепився за запис, зроблений у середу вранці.

Стілець стояв інакше.

Клавдія затамувала подих і повернула відео назад. Потім ще раз. Вона збільшила зображення й уповільнила запис.

Спочатку нічого не відбувалося. Лише легенько колихалися штори, хоча вікно було зачинене. На стіні повільно рухалися тіні.

Клавдія нервово всміхнулася.

— Вітер. Звичайний вітер…

Та раптом усмішка зникла з її обличчя.

Дверцята старої шафи ледь помітно прочинилися.

Жінка нахилилася ближче до екрана. Серце закалатало так сильно, що вона відчула його удари у скронях.

З темряви шафи почала виходити постать.

Спочатку з’явилася бліда рука. Потім — плече, вкрите довгою білою сукнею. За мить із шафи повільно випливла жінка з довгим темним волоссям, що спадало майже до самої підлоги.

Вона була напівпрозорою. Крізь її тіло проступали контури меблів, а обличчя здавалося неприродно блідим, наче його ніколи не торкалося сонячне світло.

Клавдія перестала дихати.

Постать підійшла до стільця.

І пересунула його.

Повільно. Спокійно. Так, ніби робила це щодня.

Клавдія відсахнулася від телефона, ледь не впустивши його на підлогу.

— Ні… Ні, цього не може бути…

Вона заплющила очі, кілька разів глибоко вдихнула, а тоді знову подивилася на екран. Можливо, це якийсь збій. Відблиск. Несправність камери. Що завгодно, тільки не те, що вона щойно побачила.

Але постать усе ще була там.

І тепер вона дивилася просто в камеру.

Незнайомка повільно повернула голову. Її довге волосся ковзнуло по плечах, відкривши обличчя з темними, майже чорними очима.

Потім вона рушила вперед.

Крок за кроком.

Прямо до об’єктива.

Клавдія відчула, як холонуть пальці. Їй хотілося кинути телефон, вибігти з квартири, закричати, покликати когось на допомогу. Але вона сиділа нерухомо, прикута поглядом до екрана, наче не могла більше керувати власним тілом.

Прозора жінка зупинилася зовсім близько до камери.

Її обличчя заповнило майже весь екран.

Вона нахилилася вперед і ледь розтулила губи.

А тоді прошепотіла:

— Я знаю, що ти дивишся.

Клавдія скрикнула й випустила телефон із рук.

Він упав на підлогу, але запис не припинився. На екрані ще кілька секунд було видно бліде обличчя, а потім зображення згасло.

Жінка сиділа на кухні до самого вечора, не наважуючись зайти до вітальні. Усі двері були замкнені. Усі вікна зачинені. Але тепер це не мало жодного значення.

Бо вона знала: у квартирі є хтось іще.

І цей хтось знав про неї.

Наступного дня Клавдія показала сусідці знімок із відео. Та спочатку лише похитала головою, вирішивши, що старенька стала жертвою невдалого жарту. Проте, коли розгледіла обличчя незнайомки, зблідла.

— Де ти це взяла? — прошепотіла вона.

— На камері. Хто вона? Ти її знаєш?

Сусідка не відповіла. Вона перехрестилася й сказала, що потрібно показати фотографію комусь зі старих мешканців будинку.

Так вони опинилися на першому поверсі, у квартирі літнього дідуся, який прожив у цьому будинку майже все життя.

Старий довго розглядав знімок. Його пальці почали тремтіти.

— Боже милостивий… — нарешті видихнув він. — Це ж вона.

— Хто? — ледве чутно запитала Клавдія.

Дідусь повільно підняв на неї очі.

— Така жінка жила тут у тисяча дев’ятсот тридцять восьмому році. У тій самій квартирі. Де тепер живете ви.

— І що з нею сталося?

Старий довго мовчав, ніби вагався, чи варто розповідати те, про що мовчали десятиліттями.

— Одного ранку її знайшли мертвою. Кажуть, вона зникла за кілька днів до того, як її тіло виявили. Ніхто не знав, де вона була і хто приходив до неї вночі. А перед самою смертю сусіди чули, як вона повторювала, що хтось стежить за нею з темряви.

Клавдія відчула, як у неї підкошуються ноги.

— А як її звали?

Дідусь назвав ім’я.

І тоді Клавдія зрозуміла, що бачила його раніше.

Воно було написане на старій табличці всередині її шафи — під шаром пилу, за одягом, який вона не чіпала багато років.

Тієї ночі Клавдія не повернулася до своєї квартири. Вона залишилася в сусідки й до світанку слухала кожен звук за дверима.

А вранці її телефон завібрував.

На екрані з’явилося сповіщення від відеокамери: «Виявлено рух».

Клавдія довго дивилася на повідомлення, не наважуючись його відкрити.

Потім натиснула.

Кімната була порожня.

Стілець стояв на своєму місці.

Шафа була зачинена.

Але на запітнілому склі камери хтось повільно вивів пальцем три слова:

«Повертайся додому, Клавдіє».