Пил потопу

. . . Ми зустрілися в маленькій, напівпідвальній кав'ярні на околиці, де густий запах пересмажених зерен ледь перебивав усюдисущий сморід міського смогу й гнилої води, що просочувалася крізь стіни. У кутку шипіла стара кава-машина, тьмяні лампи розжарювання вихоплювали з напівмороку засалені дерев'яні столи, а за вікнами біля самого рівня тротуару миготіли брудні обпалені чоботи перехожих.

Хамфріс виглядав як людина, яка занадто довго дивилася на полудневе сонце й тепер бачила лише чорні плями на місці реальності. Його очі, запалені й лихоманково блискучі за товстими лінзами, впилися в екран мого планшета. Після того, як я розповів йому все, він прийшов у цілковитий захват. . .