Розділ 14. Змова мовчання

Я розділив наш скупий запас набоїв, відчуваючи холодний важкий метал гільз, і передав Алексу копії документів. Його пальці помітно тремтіли, але погляд був твердим. Я буквально впихнув його в салон обшарпаного фургона лісництва — старої колимаги з запахом солярки, прілої хвої та мазуту, яку ми знайшли закинутою за станцією.

— Жени в місто, хлопче. Розчинися в натовпі, стань тінню серед тіней. Якщо я не вийду на зв'язок до першого променю сонця — Цвіркун знає, що робити. Запускайте «Потоп».

Сам же я повернувся до латунної капсули Ніколаса. Коли ґвинтокрили Консорціуму — чорні, хижі силуети з пульсуючими червоними вогнями — зависли над лісом, пригинаючи дерева до самої землі, я запустив ефірний двигун на повну потужність. Нічний ліс ожив від оглушливого реву. Капсула озивалася утробним, вібруючим гулом, від якого занили зуби. Я направив цей гуркотливий привид минулого по закинутих коліях у бік старої дамби. Блакитні електричні розряди й снопи синіх іскр, що летіли від коліс, відвернули «пташок» достатньо надовго. У їхніх тепловізорах капсула сяяла як наднова.

Цього часу мені вистачило, щоб зіскочити на ходу в колючий чагарник і, промоклий до нитки, вимазаний у болотній багнюці, вибратися до шосе. Маскування було обрано ідеальне — попутна вантажівка, навантажена гноєм. Найкраще укриття для того, хто вирішив розворушити найбруднішу гнійну купу в історії людства. Водій навіть не помітив, як я заліз у кузов на технічній зупинці, а запах перегнилої соломи надійно перебив металевий флер згорілого озону, що тягнувся за мною після капсули.

Мій шлях пролягав до заваленої книгами й антикварним мотлохом квартири професора Артура Хамфріса. Він був із тих істориків, яких колеги на кафедрах називають «захопленими» з єхидною усмішкою, а психіатри — «пограничними». Хамфріс був живильною енциклопедією неузгодженостей. Невисокий, сутулий, із вічно замазаними друкарською фарбою пальцями й звичкою поправляти окуляри кожні тридцять секунд.

Ми зустрілися в маленькій, напівпідвальній кав'ярні на околиці, де густий запах пересмажених зерен ледь перебивав усюдисущий сморід міського смогу й гнилої води, що просочувалася крізь стіни. У кутку шипіла стара кава-машина, тьмяні лампи розжарювання вихоплювали з напівмороку засалені дерев'яні столи, а за вікнами біля самого рівня тротуару миготіли брудні обпалені чоботи перехожих.

Хамфріс виглядав як людина, яка занадто довго дивилася на полудневе сонце й тепер бачила лише чорні плями на місці реальності. Його очі, запалені й лихоманково блискучі за товстими лінзами, впилися в екран мого планшета. Після того, як я розповів йому все, він прийшов у цілковитий захват.

— Значить, я все-таки мав рацію, а ці надуті бовдури називали мене божевільним і крутили пальцем біля скроні у мене за спиною! — Хамфріс кинув на мене переможний погляд.

— Тихіше, професоре, — я застержливо підняв угору палець, — це не те місце, де варто привертати до себе увагу.

— Ви знайшли листи Ніколаса? — його голос зірвався на хрипкий шепіт, поки він гортав знімки. — Боже мій... «Мідне небо». Ви розумієте, що це означає, Максе? Він описує термобаричний колапс атмосфери. Це не просто повінь чи бруд. Це було фізичне переформатування простору. Спалах, що перетворив повітря на залізо, а міста — на братські могили під шаром глини.

Він подався вперед, перекинувши порожню чашку. Його дихання пахло старим папером і дешевим тютюном.

— Чому про це мовчать? Та тому що медицина — це їхній головний цербер, Максе! Блекволл і тисячі таких самих притулків по всьому світу були створені не для милосердя. Це були гігантські фільтри реальності. Якщо ти вижив і бачив, як твоє рідне місто за одну ніч іде під землю на п'ять метрів, тобі ставили діагноз «дисоціативний розлад» або «гостра деменція». Тебе замикали, стирали твою особистість опіумом, хлороформом і електричним струмом, поки ти не погоджувався, що підвал завжди був підвалом. Це ідеальна змова, скріплена гербовою печаткою лікаря.

Ми домовилися зустрітися через дві години в закритому архіві університету, де Хамфріс мав свій ключ. Але коли я прослизнув у будівлю через чорний хід, професора там не було. Тільки перекинутий стіл у його крихітному кабінеті, розкидані рукописи й розбиті окуляри на підлозі, що в'їлися в тріснутий паркет. Телефон Хамфріса мовчав, видаючи лише мертві, довгі гудки. У цьому світі люди його складу не йдуть на відпочинок — вони просто перетворюються на строчку в «статистиці безвісти зниклих».

Я зачинився в дешевому мотелі біля вокзалу, де стіни пахли в'їдливим куривом, сирою штукатуркою й безнадією. За вікном із тужливим стуком проносилися товарні состави, струшуючи тонке скло. На стелі від вогкості розповзалися жовті плями, схожі на контури материків, а під дверима тягнуло протягом.

Я відчував, як вигоряю зсередини. Роки роботи детективом навчили мене шукати прості мотиви: гроші, помста, ревнощі. Але коли перед тобою відкривається злочин масштабом у планетарну історію, людський розум бунтує. Я піймав себе на думці, що мені страшно підходити до вікна. Там, за фіранкою, текли звичні вулиці, їздили жовті таксі, поспішали на роботу люди, абсолютно впевнені в непохитності свого світу. І ця їхня сліпа впевненість здавалася мені зараз куди страшнішою за чорні ґвинтокрили Консорціуму.

Розклавши на підлозі карти, які Цвіркун вивантажив із зламаних серверів Європи та Азії, я почав зіставляти дані. Мої очі горіли від втоми, але картина, що проступала крізь хаос цифр, позбавляла сну краще за будь-яку каву.