Елевонда. Я думала, що він просто вміє викручуватися, коли це потрібно. Або трохи більш серйозний, ніж здається і можливо має якусь здібність, але...Томас виявився генієм. 

І я надзвичайно щаслива, бо боялася, що уся його мотивація приховувати це – заключатиметься в Терезі. 

"Я не хотів аби сестра була тінню на моєму фоні, тож вирішив прикидатися дурнем" 

Але ні...

Та для початку потрібно повернутися на два розділи раніше. У першому Реджі направив її до Томаса. 

– Брігель. Моя сестра під впливом, а її фамільяр чомусь привів мене до тебе. Тому я теж не розумію, що тут роблю, – неочікувано вона відповіла чесно, через що і сама здивувалася. 

Він поправив окуляри, а тоді його вигляд став серйозним. 

– Гадаю, я здогадуюся чому Реджі так зробив. Він колись згадував у одній реальності, що це колись знадобиться. Ходімо. 

Він зібрав свої речі і з очікуванням подивився на неї. 

Невже…Томас такий самий як і інші. Невже він також пам'ятає різні варіанти реальності. Чомусь раніше це не спадало на гадку. 

Елевонда. Нову локацію відкрито. А ще після неї мені захотілося створити гру за цією книгою. Бо мені стало цікаво і самій побродити по усіх цих локаціях, бо ставлю на те, що їх тут ще дуже багато про які я і уявлення не маю. 

( Правда ідея поки вмерла, бо мозок вирішив, що то надто все складно) 

Коли ми пройшли останній коридор – дісталися однієї з закинутих веж Академії, або як її давно охрестили горішня або ж безладова ну і авжеж не обійшлося без Вежа Мотлоху чи Хламу, якщо вже зовсім не добирати слова. 

І якщо на те пішло два останні варіанти підходили під її опис найкраще. Хоча я інакше як сміттєзвалищем її не називала. Старі і непотрібні речі, матеріали які не використовувалися усе скидувалося сюди і тут роками не прибирали, наче згадували про це місце лише, коли потрібно було викинути чергову непотрібну річ. 

Я не стрималася і почала чхати від пилу, який тут був. 

Елевонда. А от Томас бачить її навпаки і саме тому я почала здалеку, а не з наступного розділу. І на цьому моменті я така пишу з думкою – у когось з нас точно шиза. Але я не можу цього довести. 

– Чого застигла, кого чекаєш? – не поділив моєї внутрішньої паніки Томас. 

– І як ти це уявляєш? – скривилася я і подивилася на нього як на ідіота, або того, хто хоче втягнути мене в сумнівну аферу. 

Він подивився на мене так само, а тоді його очі зблиснули розумінням. 

– Чекай…ти реально не бачиш чи прикидаєшся? – перепитав здивовано. 

– А може це ти бачиш ілюзію, а я правду? – не залишилася в боргу я, майже здогадавшись, що він має на увазі. 

Елевонда. А ще тепер у мене є ще одна улюблена неканон пара. Ну а в наступних сценах повертаємося до того, з чого я мала почати. 

– Ти ж не артефакти на цих полицях розглядаєш? Питай вже, – він припинив пошук і поставив пряме питання. 

Я зажмурила очі від досади. 

– Ти справді бачиш це місце інакшим? – усе ж підійшла ближче. 

Цього разу Томас не став віджартовуватися і відповів правдиво. 

– Не зовсім. Я можу відчувати ауру і енергію приміщення, – відповів зовсім не хвалькувато. 

Здавалося йому взагалі не хотілося аби його здібності були визнані. 

– Очманіти! – не стрималася я і прикрила рот рукою. 

Просто неймовірно! Навіть найкращі аурознавці зазвичай не можуть це зрозуміти, але він говорив про це так просто, наче це не має значення. 

– То ти у нас геній Томасе. Чому ж ти завжди прикидаєшся бовдуром? – я відчула як мене накриває сором за те, що я як і всі вважала його нездарою, коли він був зовсім іншим. 

Томас неочікувано розсміявся так само як і завжди, коли неможливо не підхопити сміх іншої людини. 

– Ти можеш подумати, що я зробив це лише через Терзу, щоб моя дорога сестра не була у моїй тіні, – озвучив він те про що я справді подумала, – але насправді мені подобається так жити. Коли ти просто можеш про все жартувати, коли можеш вільно дихати і на тебе не будуть дивитися як на генія, – щиро усміхнувся він. 

Його можна було цілком зрозуміти. Дізнався хтось, що він не просто веселий жартівник Томас, то б спокою йому не дали б точно. 

– Я рада, що у тебе немає жодної психологічної травми і ти просто такий є, – сказала вже у звичній іронічній манері. 

– То як проявляється твоя здібність, – протягнула склавши руки на грудях. 

– Це сильніше за просте відчуття і я наче можу побачити, що ховається під зовнішньою оболонкою, але не напряму, – плутано пояснив він, але я все зрозуміла. 

– То ж що насправді тут? – поцікавилася, оглядаючи приміщення ще раз у пошуках підказок. 

Та я не могла пробитися крізь ту оболонку, яку він щойно згадав. 

– Я можу “побачити” яким воно було напочатку, – вкотре ошелешив він мене. 

Це ж треба таке. Тобто він буквально може дізнатися історію приміщення за кілька хвилин і не виходячи з нього. Це вже навіть не аурознавство, та я не могла згадати як називається. 

І авторка не поспішала нагадувати. 

– Тож ти достеменно знаєш де річ, яку ми шукаємо! – нарешті дійшло до мене. 

Отже увесь цей час він не просто шукав він повертався до моменту, коли Реджі тут щось ховав. 

Він нічого не відповів, мабуть, не хотів аби це виглядало так, наче попередні пошуки були марними. 

Елевонда. Але у цьому розділі є ще один сюжетний поворот. 

– Тоді що я тут взагалі роблю? – усе ж справді не розуміла і це починало дратувати. 

– Той, хто насправді тут приховав те, що ми шукаємо була ти Дельфі, – тихо відповів він і я так і завмерла біля чергової коробки, яку перебирала. 

Насправді мене вже починало втомлювати перебування тут. Скільки часу поруч з такими речами і серед пилу не полегшувало становище. 

І ось в останній момент я нарешті побачила знайомий предмет. 

Це був ключ, невеличкий і на перший погляд нічим непримітний. Та я згадала, коли взяла у руки перед моїма очима промайнув зовсім нечіткий спогад. 

“Це твій ключ. Тепер ти завжди зможеш знайти дорогу додому…” 

На цьому усе й обірвалося. Я не почула до кого зверталася, але цього теж було достатньо. 

Поки для мене не важливе, що він означає – важливіше, що він може відкрити. 

 Елевонда. І на цьому все. І ні, я не знаю, що це за ключ, але здогадуюся.