Я доповнила цю главу новою сценою…

Темрява спальні здавалася гарячою й густою, наче розплавлений віск, що повільно заливав груди, позбавляючи можливості дихати. Емільєн блукав у задушливих лабіринтах власної підсвідомості, де реальність остаточно змішалася з палкими, гріховними фантазіями, які він так ретельно придушував удень.

Емільєн дедалі частіше залишається наодинці зі своїми думками. А ночами його не залишає одна й та сама проблема — його котяча природа вимагає виходу для накопиченої пристрасті, а серце вперто підсовує образ єдиної людини, про яку він намагається не думати.

Але скільки б Емільєн не бігав по лісу, і не намагався заглушити власні думки — відповідь залишається незмінною.

Він не хоче нікого іншого.

Бо проблема зовсім не в його котячій природі.

Він закохався в Максимуса.

І що тепер робити з почуттям, яке може зруйнувати їхню крихку близькість?

Зізнатися — страшно.
Промовчати — ще страшніше.

А поки Емільєн обирає мовчання… і повертається додому.

Додала в главу момент, коли Емільєн усвідомлює: це вже давно не просто прив'язаність. Це кохання. ❤️‍

https://lnk.booknet.ua/01m5kbw4mranqg260xs1k4g1hq