Пил потопу

. . . За дверима диспетчерської чекала чорна, волога ніч. А десь над лісом кружляли люди, які щиро вважали, що повністю контролюють ситуацію. Вони ще не знали одного: ми більше не тікали від них. Ми йшли туди, де вони ховалися.

Через десять хвилин ми вже пробиралися між мокрими деревами. Ґрунт під ногами був м'яким, насиченим водою. Кожен крок віддавався глухим чавканням. Гілки чіплялися за одяг, холодні краплі падали за комір. Десь позаду все ще гудів вертоліт, але звук поступово віддалявся в бік станції.

Я йшов першим. Алекс — за кілька метрів позаду. Між нами лежала темрява.

Попереду, серед стовбурів, чорнів старий бетонний вхід. Я зупинився. На його стіні під шаром моху проступав знайомий знак — перекреслена піраміда.

Я провів пальцями по холодному бетону.

— Ну що, Ніколас... — сказав я майже пошепки. — Подивимося, куди тебе забрали.