Розділ 12. Зниклий пацієнт

Цвіркун працював швидко. Його пальці вибивали по клавішах дріб, схожу на кулеметну чергу, — короткі, уривчасті удари, що майже губилися в монотонному, важкому гудінні старої електричної підстанції.

Ми сиділи в тісній, душній каюті закинутої залізничної диспетчерської. Колись звідси керували рухом вантажних потягів, що везли руду та будівельні матеріали до закритих об'єктів. Тепер станція давно померла, але не остаточно. Старі, вкриті окислом дроти ще жили своїм дивним, напівзабутим життям, іноді хаотично пропускаючи крізь себе електричні імпульси з центральної мережі. На стінах висіли вицвілі, з'їдені сирістю схеми колій, вкриті товстим шаром пилу й чорного павутиння. Під стелею нерівно, із загрозливим тріском блимала аварійна лампа в загратованому плафоні, хоча ніхто з нас не міг пояснити, звідки саме вона брала живлення.

У повітрі змішалися запахи озону від перегрітого ноутбука та антенного підсилювача, кіптяви, старого іржавого металу й дешевої розчинної кави. Кава була огидною — із виразним присмаком паленого балону та застояної водопровідної води. Але після кількох діб без нормального сну навіть така огидна рідина починала здаватися єдиним беззаперечним доказом того, що ти ще живий і здатен міркувати.

Я стояв біля маленького, вкритого павутиною й дрібними тріщинами вікна й дивився назовні.

Ніч остаточно поглинула ліс. Величезні дерева стояли непорушно, наче чорні, витесані з базальту колони, що підпирали важке, беззоряне небо. Між стовбурами лежав густий, молочно-білий туман. Він стелився низько над землею, чіплявся за колючі кущі й вузлувате коріння, повз повільними пасмами, немов шукав щось безповоротно загублене в цьому мокрому грунті.

Дощ закінчився кілька годин тому, але з високих гілок досі падали важкі, поодинокі краплі.

Кап.

Пауза.

Кап.

І знову глуха, майже липка тиша.

Десь далеко ухкнула сова. Потім ліс знову завмер, наче приховав подих.

У такі моменти я завжди згадував одну річ, яку випалив у своїй свідомості ще за часів роботи у відділі вбивств міської поліції. Природа не приховує злочини. Люди приховують. Ліс просто накриває їх опалим листям. Земля — корінням. Вода — мулом. Час — забуттям.

Але все це лише відтягує момент, коли хтось упертий і допитливий поставить неправильне, з точки зору системи, запитання.

Я навчився ставити такі запитання. Саме тому зараз сидів тут, на даху похованої історії, зі стертим з документів ім'ям.

Поки ми з Алексом пропускали через портативний сканер пожовклі, ламкі сторінки щоденників Уомера, Цвіркун методично прогризав шлях крізь багатошарові брандмауери та зашифровані класифікатори Консорціуму.

На дерев'яному столі між нами лежали старі документи. Папір, якому було понад сто років. Почерк людей, яких давно не існувало. Імена людей, чиї могили могли бути стерті разом із цілими міськими кварталами під під приводом «планової реконструкції».

Мені завжди здавалося, що мертві мають одну несправедливу перевагу перед живими: їм уже не потрібно боятися. Але сьогодні, дивлячись на ці цифри, я почав розуміти, що це не зовсім так. Іноді мертвих бояться більше, ніж цілу армію озброєних оперативників. Особливо якщо ці мертві залишили після себе речові докази.

— Максе, тут щось не так.

Голос Цвіркуна в динаміку гарнітури раптом змінився. Зазвичай він говорив швидко, тараторив, ніби навіть кінець світу був для нього лише черговим приводом пожартувати або зламати черговий пароль. Тепер у його голосі не залишилося й тіні веселощів. Лише суха, бліда тривога.

— Що саме? — я відійшов від вікна й підійшов до його робочого місця.

— Я заліз у самий «підвал». У ті глибокі, списані архіви Блекволла, які вони вважали безповоротно видаленими ще за часи адміністрації Рейгана. Я шукав фінальну крапку в справі твого Ніколаса Уомера.

Я завмер. Полімерна трубка супутникового зв'язку в моїй руці раптом здалася важкою, наче вилитою зі свинцю.

— І що там? Свідоцтво про смерть? Номер безіменної могили на лікарняному цвинтарі за північною стіною?

— У тім-то й річ, Максе, що там абсолютна, стерильна порожнеча.

На екрані планшета перед нами почали вискакувати нові й нові скановані картки. Таблиці. Цифри. Дати. Шестизначні коди. Я нахилився нижче й збільшив масштаб зображення.

— Дивись, — продовжив Цвіркун, стукаючи олівцем по екрану. — Ось наказ по закладу від жовтня 1860 року. Ніколаса переводять із загальної палати першого корпусу в «Спецблок 13». У ті часи це було ізольоване, майже бункерне крило для «безнадійно буйних» пацієнтів.

— А далі?

— А через два дні будь-який запис про нього просто обривається.

Я мовчав, уважно вдивляючись у розграфлений аркуш.

— Немає відмітки про виписку. Немає запису про передачу тіла в морг чи анатомічний театр. Немає навіть банального рахунку за саван чи дерев'яну труну. Ніколаса Уомера просто...

Він раптово замовк, проковтнувши залишок фрази.

— Просто що, Цвіркуне?

— Витягли з реальності.