✨Рецензія на книгу Тетяни Гищак «Тихіше води, нижче трави»✨

Книгу прочитано в рамках безстрокового марафону Тетяни Гищак. Це моє перше знайомство з творчістю авторки, тому порівнювати роман з іншими її роботами не буду, але після прочитання точно можу сказати: знайомство хочеться продовжити.

Заявлений жанр книги — сучасна проза, хоча для мене це ще й соціально-психологічна підліткова драма з елементами трилера та певною містичною загадкою. За 22 розділи авторка встигає торкнутися напрочуд великої кількості непростих тем: булінгу, шкільної ієрархії, маніпуляцій, насильства, дружби, першого кохання, відповідальності за власні вчинки, стосунків дітей і батьків, а також тонкої межі, де турбота перетворюється на контроль.

У центрі історії — Андрій Єрьоменко, хлопець із непростим характером і ще складнішими стосунками з батьком, який приходить у новий клас і дуже швидко опиняється в протистоянні з його негласним лідером Глібом Лавровим. Поруч з Андрієм поступово з’являється тиха Аня Шахова, і мені особливо сподобалося спостерігати, як змінюються вони обоє. Їхні стосунки не виглядають окремою романтичною лінією, вставленою заради кохання: через них добре видно потребу людини бути почутою, прийнятою і мати когось, поруч із ким не потрібно весь час захищатися.

Батько Андрія — Олександр Єрьоменко спочатку викликає багато спротиву своєю жорсткістю, тотальним контролем і переконанням, що силу та дисципліну можна нав’язати дитині будь-якою ціною. Але поступово автор показує, що за його поведінкою стоять власні страхи, невміння говорити про почуття й панічне бажання не втратити сина. Особливо цікаво спостерігати, як події змушують його переглядати себе, ставати м’якшим і нарешті не лише вимагати, а й чути Андрія. Для мене ця лінія ще й про те, що батьківська любов сама по собі не виправдовує контролю чи жорстокості — любити дитину означає також навчитися поважати її вибір. І водночас авторка залишає йому шанс на зміни, показуючи, що навіть доросла людина може визнати власні помилки й спробувати вибудувати стосунки заново.

Запам’ятався й Жора, ще один з головних героїв. На початку його не так легко зрозуміти, але поступово цей герой розкривається зовсім з іншого боку і змушує замислитися над тим, що про людину не завжди можна судити за її місцем у компанії чи зовнішньою поведінкою. Власне, це стосується майже всіх персонажів книги: авторка неодноразово показує, наскільки багато за агресією, мовчанням, грубістю чи навіть показною впевненістю може ховатися всередині.

Далі хочу згадати про Гліба Лаврова — персонажа, який викликав у мене найбільше злості. Його сміливо можна назвати антагоністом, хоча й не головним, бо є ще таємна організація "Червоний дракон". Гліб не просто шкільний задирака чи «поганий хлопець», а людина, яка звикла до влади над іншими, до безкарності й до того, що страх навколо нього працює краще за будь-який авторитет. Особливо моторошно спостерігати, як поступово розкривається масштаб його впливу: погрози, приниження, маніпуляції, тиск на слабших, уміння збирати навколо себе тих, хто мовчатиме або підкорятиметься. При цьому авторка показує, наскільки небезпечною може стати звичайна людська жорстокість, якщо її довго ніхто не зупиняє. І саме через Гліба особливо гостро звучить одна з головних думок роману: зло рідко існує саме по собі — воно росте там, де його виправдовують, бояться, не помічають або занадто довго терплять.

Дуже цікавою для мене залишилася лінія «Червоного дракона». До кінця я так і не отримала однозначної відповіді, чим насправді є ця організація і де закінчується психологічна маніпуляція та починається щось значно темніше. Саме переписки, розмови про добро і зло, ритуали та дивний вплив на людей додають реалістичній шкільній історії майже містичного присмаку. Можливо, тут мені навіть хотілося б трохи більше відповідей, але водночас ця недомовленість добре працює на загальне відчуття тривоги.

Для мене одна з найсильніших тем роману — вибір і його наслідки. Герої постійно опиняються в ситуаціях, де можна промовчати або втрутитися, підкоритися сильнішому або чинити опір, помститися або зупинитися, повірити іншому чи залишитися при власних упередженнях. І книга дуже добре показує, що інколи один вчинок запускає цілий ланцюг подій, який уже неможливо просто повернути назад.

Не могли не зачепити стосунки дорослих із дітьми. Тут є любов, але поруч із нею — страх, нерозуміння, надмірний контроль, жорсткість і спроби вирішувати за підлітка, що для нього буде краще. І саме тому ця книга, на мою думку, не лише для підлітків. Її варто читати й дорослим, особливо батькам, адже інколи бажання «виховати правильно» може зробити дитині значно болючіше, ніж здається з боку.

Окремої уваги заслуговує сама назва — «Тихіше води, нижче трави». На перший погляд це знайомий вислів про людину, яка намагається бути непомітною, не сперечатися, не висовуватися й жити так, щоб не накликати на себе чужого гніву. Але в контексті роману він набуває значно глибшого сенсу: майже кожен із героїв у певний момент змушений мовчати, приховувати страх, підлаштовуватися під сильнішого або робити вигляд, що все гаразд, хоча всередині вже давно точиться боротьба. І саме це мовчання виявляється небезпечним — коли занадто довго залишаєшся «нижче трави», інші можуть вирішити, що мають право керувати твоїм життям, принижувати, тиснути чи обирати за тебе. Тому для мене назва ще й про межу між обережністю та покорою, між бажанням уникнути конфлікту й необхідністю нарешті заговорити та захистити себе або когось поруч. У цьому сенсі весь роман ніби ставить запитання: чи завжди мовчання рятує — чи інколи саме воно дозволяє злу ставати сильнішим?

Фінал виявився для мене дуже важким. Не через самі події, про які не хочу спойлерити, а через відсутність простого й заспокійливого «тепер усе буде добре». Я переживала разом із героями, відчувала їхній страх, біль, розгубленість, раділа їхнім маленьким перемогам і до останнього хотіла, щоб кожен із них отримав шанс на справедливість і краще майбутнє. Але, мабуть, саме відкритість фіналу й робить історію настільки близькою до життя: далеко не все завершується тоді, коли ми перегортаємо останню сторінку.

«Тихіше води, нижче трави» залишила після себе не стільки відчуття завершеної історії, скільки багато запитань про добро і зло, силу й слабкість, відповідальність, любов, помилки та ціну наших рішень. І для мене це одна з головних ознак книги, яка справді зачепила: після неї хочеться ще якийсь час мовчати й думати.

Інших книг Тетяни Гищак я поки не читала, але після цього роману мені цікаво продовжити знайомство з авторкою. Подобається, коли за сюжетом стоїть не лише бажання розважити читача, а й серйозна розмова про людину та її вибір — і тут такої розмови виявилося справді багато.