Увечері Мей випадково чує у дворі різкий жіночий голос.

Молода жінка відчитує конюха за те, що він переставив віз із дорогим товаром і пошкодив кріплення. Хлопець намагається пояснити: він не знав, що всередині порцеляна, і просто виконав наказ старшого працівника. Це нічого не змінює.

Мей дивиться згори й розуміє: жінка має причину сердитися і водночас їй дедалі важче слухати.

Колись у Палаці Небесного Цвіту все було ще простіше. Їй не потрібно було підвищувати голос. Люди замовкали, коли вона входила. Одного невдоволеного погляду могло вистачити, щоб хтось утратив місце. Іноді Мей навіть не знала, що ставалося з тими, кого вона більше не хотіла бачити.

Тоді це здавалося природним. Тепер — ні.

Карел мусила говорити голосно, щоб її послухали. Мей колись достатньо було мовчати.

І найважче було навіть не це. Мей чудово розуміла, чому Карел сердиться. Розуміла вимогу бути уважним, перевіряти, не псувати те, за що відповідаєш. Але тепер уперше так ясно бачила й інший бік цієї вимогливості — людину, якій просто не залишили права помилитися.

Увечері вона записує в щоденнику:

«Найгірше те, що я її розуміла.»

Іноді найнеприємніше в іншій людині — те, що змушує інакше подивитися на себе.

А вам доводилося колись упізнати в чужій поведінці щось своє — і раптом зрозуміти, що вам це вже не подобається?

Ілюстрація та тема — за мотивами книги «А що далі?».

Глава 2 Нові обличчя