На зеленій рівнині стояло кілька автентичних місцевих будиночків, а за дерев’яними парканами паслися вівці. Як пояснив Тарас, це було місце, де варили традиційний овечий сир. Його дядько Степан жив тут по пів року, у туристичний сезон, розважаючи гостей у гуцульському вбранні й заодно займаючись справою предків.

Саме для туристів один із будиночків перетворили на музей. Причому це був справжнісінький родовий музей сім’ї Тараса. Було видно, з якою усмішкою й ніжністю він розповідав про речі, що залишилися від його прабабусі: ткацький верстат, вишиванки, килимки й посаг, який колись давали за кожною дівчиною. Тарас відкривався мені з несподіваного боку — як людина, яка шанує своє коріння. І я вже горіла від нетерпіння поглянути на ці скарби минулих поколінь.

Але спочатку на мене чекала зустріч із самим Степаном та його другом Олесем. Обоє виглядали як справжнісінькі лукаві духи гір. Старі сиділи на дерев’яній лавці перед будиночком, одягнені в гуцульські строї з пишною вишивкою. Один із них ліниво мусолив у роті люльку.

— Здорові були, ґазди! — голосно привітався Тарас, заглушаючи двигун байка.

Діди повільно повернули голови. Той, що з люлькою, — дядько Степан, мамин брат Тараса, — примружився, розглядаючи нас із-під густих брів.

— О, приїхав гуцульський кавалер, — прокректав родич Тараса й розреготався. — А я думаю, чия то кобила металева так реве, що овечки доїтися перестали! Олесю, глянь, кого нам Тарасько привіз.

Читати Кохання з витримкою. Норовлива для Тараса