Останнім часом помічаю за собою, що все частіше стримую емоції. Злість, образу чи ще щось. Але від цього зазвичай страждають найближчі, коли одним невинним питанням можуть додати останню краплю у переповнену діжку.

Зараз легко сказати: «просто говоріть про все одразу». Але на практиці це не так. Коли бачиш, як близькі роблять те, що тобі не подобається, але заради миру ти просто посміхаєшся. Коли знайомий каже, що твоя покупка — жахлива, а ти знову ціпенієш і не можеш нічого відповісти. А коли емоції врешті наздоганяють, тієї людини вже немає поруч, і зриватися ніби й нема на кого.

Тут я хотіла б сказати про своїх головних героїв.

Орест з малечку звик розраховувати тільки на себе, поки мама влаштовувала власне життя. Він навчився ховати будь-які справжні емоції за суворим контролем. Але поруч із Лізою цей панцер тріщить. Коли все накопичується, а єдина людина, яку він, здавалося, міг контролювати, виходить із під цього тиску — бо їй самій нестерпно важко — він просто зривається.

Чи хотів він цього зриву? Сумніваюся. Він просто відчайдушно хотів відчути стабільність хоча б у своєму — нехай і фіктивному — шлюбі. І коли ця остання опора вислизає з рук, на поверхню виходить усе, що ховалося роками і це щось може бути пов'язане навіть не з фіктивним шлюбом.

Ось уривок із цієї напруженої сцени першої частини — Гра в подружжя

— Лізо, якого чорта?! — кожне слово дається йому із зусиллям. — Я ж просив тебе поводитися нормально! Ти мені обіцяла!

Закочуючи очі, я роблю глибокий вдих. Цей чоловік не може відпустити дріб’язкову ситуацію.

— Свою обіцянку я виконала. Посмішка не сходила з моїх вуст, коли це було доречно, — обурююся я. — Я навіть співчувала твоїм друзям.

— Я зараз не про це…

— Оресте, їм все одно, як ми себе вели! У них горе в сім’ї, — мій голос зривається на крик.

— Мені… Лізо, мені не все одно, — стиснувши долоні в кулак, Орест стоїть на своєму. — Не забувай, про що ми домовлялися.

— Ти завжди говориш про домовленості, але є обставини, коли вони не діють!

— Домовленості завжди повинні діяти, незалежно від умов! — останнє слово він підкреслює так, наче читає мої думки. — Тобі варто запам’ятати — тобі тут платять, значить, тебе купили.

Коли всередині все горить, дуже легко перейти межу й випалити все довкола. А от усвідомлення провини і спроби каяття даються значно важче — про те, як Орест намагається загладити цю прірву та розплачується за свої слова, читайте вже у продовженні історії — Шлюб без правил.

Мені справді цікаво дізнатися ваші думки: чи вдається вам помічати той самий момент, коли роздратування переходить межу? Як ви вгамовуєте цей шторм, щоб випадково не образити близьку людину?