У вітальні світиться світло, але нікого нема. Заглядаю у їдальню, там теж нікого. Напевно вечеря вже закінчилась. 

Прямую до сходів, повільно підіймаюсь на другий поверх. Як довго мене тут не було. Все таке чуже, та водночас рідне. 

На другому поверсі теж тихо. Цікаво, де це всі? Заглядаю в одну кімнату, потім в іншу. 

Ось вона. Сидить біля вікна у м'якому кріслі з широкою спинкою. В руках книжка, на вухах навушники. Я завмираю біля дверей, дивлюсь на її силует, що вимальовується у яскравому світлі лампи, котра світить прямо їй на книгу, сторінку якої вона перевертає плавним рухом.

Я не бачив її багато років. Спочатку вона була за кордоном. Потім зник я. Саме через неї все тоді сталось. Заради неї я вчинив це. Хоч вона казала, що не хоче помсти, та я помстився, тому що інакше не міг.

— Привіт, сестричко, - кажу досить голосно, щоб вона почула.

Вона повільно повертає до мене голову і очі її розширюються.

— Радіоне, - шепоче і захлопує книгу, стягує з вух навушники. - Як?

Вона так вправно вискакує з крісла та підбігає до мене, що я ледь встигаю зловити її в обіймах. Та сама маленька Аліса, яку я колись постійно носив на руках. Вона майже не змінилася, лише волосся коротко підстрижене і в погляді тепер немає тієї легкості та наївності, як колись. 

— Алісо, - зітхаю, вдихаючи квітковий аромат її волосся.

— Навіщо ти приїхав? - відсторонюється, схвильовано вдивляється мені в обличчя. - Ти ж знаєш, що тобі не можна світитись.

— Ти не рада бачити старшого брата? - вдавано ображаюсь.

— Звичайно, рада, - знову міцно тулиться до моїх грудей. - Я щаслива нарешті з тобою зустрітись. Стільки років пройшло. Але, Радіоне, дядько Борис буде незадоволений.

Вона відпускає мене і відступає на крок. А я не хочу втрачати наш контакт, тому ловлю за руку, притримую.

— Не хвилюйся, з дядьком я все вирішу. Просто набридло сидіти у тій дірі. Час щось змінювати.

— Я хвилююсь за тебе, адже ти можеш постраждати.

— Не будемо про це, - змінюю тему. - Краще розкажи, як у тебе справи.

— У мене все добре, - усміхається і мені так приємно бачити її усмішку. - Повернулась до навчання. Закінчую останній курс.

— Несподівано, Борис нічого про це не казав, - щиро дивуюсь. 

Ми взагалі мало про що з ним говорили. Зазвичай він питав, чи все в мене в порядку. А я питав, чи все добре в Аліси. На тому наші розмови закінчувались. Дивуюсь, як він взагалі про весілля Мира проговорився.

— Я просила не казати. Думала, зроблю тобі сюрприз, - дивиться невинним поглядом.

— Сюрприз вдався. Я приємно здивований, - тягну її до себе і знову згрібаю в обійми. Знати, що твоя найрідніша людина почувається щасливою, це найкраще, що може бути.

У вікно б'є яскраве світло. Лише на мить, а потім зникає.

— Дядько Борис приїхав, - роз'єднує наші обійми сестра і тягне мене у коридор. - Ходімо. Він здивується твоєму візиту.

— Ти й не уявляєш як, - хмикаю, внутрішньо готуюсь до конфлікту. 

https://booknet.ua/reader/narechena-druga-pd-tiskom-bazhannya-b460288?c=5138652&p=1