Щось холодне й нещадне вдарило мені в обличчя. Я різко вдихнула, кліпнула, і світ навколо нарешті прояснився. У голові з’явилося нестерпно різке відчуття холоду, наче мене занурили в крижану воду.

  А, ну, власне, так воно і було.

— Гей! — захлинулася я повітрям, ошелешено вирячившись на Вільяма.

— Я? — невинно перепитав він.

— Ти! Якого біса?! Нічого кращого не придумав?!

— А як іще?! — огризнувся принц. — Я тут намагаюся повернути тебе в реальність уже хвилин тридцять! Але ти навіть не кліпала, Аїдо! Що мені ще залишалося робити?!

— Пів години? — прошепотіла я, здригаючись від холоду.

— Так! — Він підвівся, нервово проводячи рукою по волоссю. — Знаєш, як я злякався?! Думаєш, у мене щодня принцеси непритомніють із відкритими очима?

  Я закотила очі, готуючись уже відрізати йому щось колке, але раптом…

— Чекай. Що ти тільки-но сказав?!

  На обличчі Вільяма з’явився вираз глузливої перемоги: «Ну нарешті, дійшло!»

  Він узяв мене за руку й потягнув до картини.

— Що, знову?!

— Та ні! Просто помовч! Мені треба згадати!

  Він залишив мене біля столика в кутку, а сам попрямував до полиць, де стояв перед тим, як я вирушила в той чортів коридор.

— Так! — вигукнув він, витягнувши щось із полиці. — Аїдо, цього разу серйозно: стій тут! На місці!

— А якщо я хочу сісти?

— Не зли мене! — роздратовано кинув він. — Ти зрозуміла, що я мав на увазі! Стій, сиди, хоч лежи на підлозі — мені все одно! Головне — ані кроку до картин і тієї триклятої кімнати!

...