У крамниці привезених товарів Мей помічає високу порцелянову вазу: тонкий синій розпис, очерет, два журавлі.

Колись у Палаці Небесного Цвіту вази й чаші з подібним розписом стояли в залах. Їх привозили із сусідніх земель, і Мей проходила повз них майже щодня майже не помічаючи.

А тепер перед нею стоїть одна-єдина ваза — і вона зупиняється, піднімає руку і навіть не наважується торкнутися.

Мені дуже подобається цей момент, бо тут Мей сумує не за палацовою розкішшю.

Її зупиняє щось знайоме.

Річ, яка колись була настільки звичайною, що не заслуговувала окремої думки. А тепер кілька синіх ліній на порцеляні раптом повертають частину світу, якого поруч більше немає.

Мабуть, ми часто не помічаємо речей саме тому, що впевнені: завтра вони знову будуть на своєму місці.

І лише коли звичне життя залишається далеко, виявляється, що пам’ять може зберегти зовсім не те, що ми вважали важливим.

Не великі зали, а знайомий візерунок на вазі.

А у вас є якась звичайна річ, запах, смак чи дрібна деталь, яка несподівано повертає вас у місце або час, за яким ви сумуєте?

Ілюстрація та тема — за мотивами книги «А що далі?».

Глава 2. «Нові обличчя»