Глава 2. Нові обличчя

Наступного ранку Мей спустилася до загальної зали разом із Сарою.

Люціан уже снідав біля вікна. Поряд із тарілкою лежали складені аркуші, а на спинці стільця висіла дорожня накидка.

Побачивши їх, він відклав записи.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, — відповіла Мей. — Ти вже йдеш?

— За кілька хвилин. Учора я не закінчив усіх справ у лікарняному крилі.

Мей і Сара сіли навпроти.

— Довго тебе не буде? — запитала Мей.

— Сподіваюся повернутися після обіду. Але поки не знаю, скільки справ на мене чекає.

— Тоді зустрінемося тут.

Люціан кивнув.

— А що плануєте ви?

Мей дістала з кишені запечатаний лист.

— Батько просив передати його купцеві, через якого замовляли мій чайний сервіз.

Сара розгорнула план Аверна.

— У нас є адреса.

Люціан подивився спочатку на неї, потім на Мей.

— І план. Тоді я можу не хвилюватися.

— Чому це прозвучало так, наче хвилюватися все-таки варто?

— Бо на планах Аверна позначено далеко не все.

— Учора ми не заблукали.

— Учора поруч був я.

— Тобто місто слухається тебе?

— Ні. Просто я вже знаю, в яких місцях плану не варто вірити.

Мей усміхнулася й налила собі настою.

— Куди вам потрібно? — запитав Люціан.

Вона повернула до нього конверт.

— Старі Ткачі, восьмий будинок. Купець Марсель Вален.

Сара провела пальцем по плану.

— Ось Староткацький провулок. Неподалік від торгової гільдії.

— Можливо, місцеві скорочують назву, — сказала Мей.

Люціан нахилився над планом.

— Можливо. Але Старі Ткачі можуть виявитися зовсім іншим місцем.

Сара насупилася.

— Навіщо називати два різні місця майже однаково?

— Щоб приїжджі мали нагоду краще пізнати місто.

— Тоді сьогодні Аверн відкриє нам усі свої таємниці, — сказала Мей.

Люціан допив настій і підвівся.

— Якщо заблукаєте, шукайте Вель. Від набережної знайдете головну площу або міст, а звідти — дорогу сюди.

— Ми не заблукаємо, — запевнила Сара.

Люціан глянув на план у її руках, але нічого не сказав.

— Побачимося після обіду.

Після сніданку Мей і Сара повернулися до кімнати, щоб перевдягнутися.

Мей вибрала темно-зелені широкі штани, світлу сорочку з вузькою вишивкою на манжетах і сіру накидку. Волосся Сара заплела у звичайну косу.

Сама вона вдягнулася майже так само. Відрізнити панночку від служниці можна було хіба що за якістю тканини, рівністю швів і дрібними деталями, які помітив би той, хто знався на одязі.

Мей сховала лист до внутрішньої кишені. Сара взяла план, і вони вийшли з «Мідного ліхтаря».

До торгової гільдії дісталися без проблем.

Староткацький провулок починався одразу за нею. Над дверима крамниць висіли сувої полотна, у відчинених вікнах працювали верстати, а вздовж стін сохли довгі смуги синьої та зеленої тканини.

Восьмий будинок вони знайшли майже відразу.

У ньому продавали ґудзики, пряжки й нитки.

— Тут працює пан Марсель Вален? — запитала Сара у жінки за прилавком.

— Ніколи про такого не чула.

Мей показала їй адресу.

Жінка прочитала напис і повернула конверт.

— Вам потрібні Старі Ткачі.

— А це не вони? — запитала Сара.

— Це Староткацький провулок.

— Хіба не те саме?

— Зовсім ні.

Вона сказала це так упевнено, ніби різниця була очевидною для кожного, хто вмів читати.

— Де тоді Старі Ткачі? — запитала Мей.

— За колишньою ткацькою залою, неподалік від малого мосту. Повернетеся до гільдії, пройдете повз крамницю свічок і звернете біля кам’яної криниці.

Вони подякували й вийшли.

— Я була майже права, — сказала Сара.

— У чому?

— Обидві назви справді пов’язані з ткачами.

— Це дуже допомогло.

— Зате тепер ми точно знаємо, де немає пана Валена.

Крамниць свічок поблизу торгової гільдії виявилося три. Біля першої не було жодної криниці. Біля другої стояла дерев’яна помпа. Власник третьої повідомив, що кам’яну криницю розібрали кілька років тому.

— Тепер усі ходять через Вулицю Чотирьох Ліхтарів, — пояснив він.

Вулицю вони знайшли.

Ліхтарів на ній було шість.

— Можливо, два додали пізніше, — припустила Сара.

— Можливо, ми знову прийшли не туди.

— Назва збігається.

— Минулого разу вона теж майже збігалася.

Сара розгорнула план. Поки вона шукала потрібне перехрестя, їх попросили відійти з дороги двоє носіїв, візник і жінка з кошиком. Хлопчик із тацею гарячих коржів тричі запропонував їм поснідати.

— Ми вже снідали, — сказала Сара після третього разу.

— Від запаху знову хочеться їсти, — зізналася Мей.

— Спочатку знайдемо крамницю.

Вони повернули під кам’яну арку й опинилися на невеликій площі, якої на плані взагалі не було.

Посередині росло молоде дерево. Навколо стояли крамниці з посудом, прянощами, тканинами й привезеними товарами. Над одним із входів висіла темна вивіска із зображенням корабля під трьома зірками.

Поряд продавали горіхи, вкриті медом і прянощами. Сара озирнулася на прилавок.

— Я візьму нам трохи. А ви запитайте дорогу в крамниці.

— Ти бачитимеш двері?

— Я буду за кілька кроків.

Мей увійшла сама.

Усередині пахло деревом, воском і незнайомими прянощами. На полицях стояли лаковані скриньки, чашки, вази, невеликі статуетки й темні чайниці. Біля дальньої стіни лежали згорнуті тканини, а під склом зберігалися прикраси з перламутром.

За прилавком нікого не було. Із внутрішнього приміщення долинали голоси й стукіт ящиків.

Мей рушила вздовж полиць.

На одній із них стояла висока порцелянова ваза з тонким синім розписом. Над гнучкими стеблами очерету летіли два журавлі.

Мей зупинилася.

Вигин пташиного крила, кілька впевнених ліній, проведених тонким пензлем, і порожній простір між ними нагадали їй порцеляну, яку привозили до Палацу Небесного Цвіту із сусідніх земель. Вази й чаші з подібним розписом стояли в палацових залах, і колись Мей проходила повз них щодня, майже не помічаючи.