Пил потопу

. . . Я клацнув тумблером і ввімкнув ліхтарик. Гострий промінь світла розрізав цю густу, вікову темряву й вихопив з неї панораму, від якої в Алекса вирвався здавлений, хворобливий стогін, що перейшов у хрипле дихання.

Ми стояли на бруківці. Справжній, широкій, величній бруківці з ідеально підігнаного темно-сердолікового гранітного бруса, яка йшла в нескінченну, занурену в морок далечінь підземного горизонту. По обидва боки від нас, наскільки вистачало очей, тягнулися фасади розкішних триповерхових особняків у стилі ампір і неокласицизму — з пишною ліпниною, витонченими кованими балконами, колонами й... повноцінними парадними дверима з мідними ручками у вигляді лев'ячих голів. Над масивними дубовими входами застрягли вивіски з потьмянілими позолоченими літерами незрозумілою, але інтуїтивно знайомою мовою. . . 

. . . Тунель, у який ми потрапили, був не просто технічним ходом чи закинутим колектором. Це була повністю законсервована, вирвана з часу міська вулиця. За панорамними шибами вітрин колишніх крамниць та ательє, які дивом уціліли, все ще стояли запилені манекени в пишних кринолінах, сукнях і фраках позаминулого століття — вони застрягли в німих позах, у вічному очікуванні покупців, які ніколи більше не прийдуть. На столах у засипаному кафе так само стояли порцелянові чашки з скам'янілою за півтора століття гущею. . .