Пил потопу

Коли я звернув у коридор, який веде до підвалу, то налетів на чоловіка в білому халаті. Ми ледь не зіштовхнулися. Моя рука рефлекторно смикнулася до внутрішньої кишені куртки — стара звичка, якої неможливо позбутися, коли працюєш у постійній напрузі, — але я вчасно зупинив рух.

Він виявився високим, років шістдесяти, сухорлявим настільки, що халат висів на ньому, наче на вішалці. Обличчя було вузьким, із різко виступаючими вилицями й тонкими, безкровними губами — з тих облич, що висікають із сухої деревини й які, здається, ніколи не знали повноцінного сонячного світла. Цілком сиве волосся було ретельно зачесане назад, відкриваючи високий лоб, поцяткований глибокими зморшками. На тонкому орлиному носі сиділи круглі окуляри в старомодній металевій оправі, а сірі очі здавалися занадто спокійними для людини, яка працює серед душевнохворих. У них не було ні втоми, ні співчуття — тільки звичка уважно, майже хірургічно точно спостерігати.

На нагрудному бейджі я встиг прочитати: Доктор Ґрехем Вілсон. Головний лікар. . . 

. . . Двері в третю палату були розчинені. На каталці, пристебнутий шкіряними ременями, лежав Алекс. Над ним схилився лікар із ліхтариком у зубах, гарячково намагаючись потрапити голкою у вену, поки «об'єкт» ще був у відключці.

— Прийом закінчено, доку, — сказав я, входячи в палату.

Лікар обернувся, але закінчити фразу не встиг. Мій кулак зустрівся з його щелепою, і ліхтарик покотився кахляною підлогою, висвітлюючи тіні, які здавалися живими уламками тих самих «хвиль», про які писав Ніколас. . .