Розділ 9. Листи з палати

Коли я звернув у коридор, який веде до підвалу, то налетів на чоловіка в білому халаті. Ми ледь не зіштовхнулися. Моя рука рефлекторно смикнулася до внутрішньої кишені куртки — стара звичка, якої неможливо позбутися, коли працюєш у постійній напрузі, — але я вчасно зупинив рух.

Він виявився високим, років шістдесяти, сухорлявим настільки, що халат висів на ньому, наче на вішалці. Обличчя було вузьким, із різко виступаючими вилицями й тонкими, безкровними губами — з тих облич, що висікають із сухої деревини й які, здається, ніколи не знали повноцінного сонячного світла. Цілком сиве волосся було ретельно зачесане назад, відкриваючи високий лоб, поцяткований глибокими зморшками. На тонкому орлиному носі сиділи круглі окуляри в старомодній металевій оправі, а сірі очі здавалися занадто спокійними для людини, яка працює серед душевнохворих. У них не було ні втоми, ні співчуття — тільки звичка уважно, майже хірургічно точно спостерігати.

На нагрудному бейджі я встиг прочитати: Доктор Ґрехем Вілсон. Головний лікар.

Він зупинився за два кроки від мене, склавши довгі пальці перед собою, і тоді Блекволл уперше по-справжньому подивився на мене — безпідставно, глибоко й із повним усвідомленням того, що я тут чужий.

Він окинув мене швидким професійним поглядом. У цьому жесті не було обивательської оцінки — він сканував. Ніби за секунду встиг оцінити не лише мій зовнішній вигляд, а й тиск, пульс, рівність дихання та ступінь психічної стійкості. Під таким поглядом у будь-якої людини виникне мимовільне бажання захиститися, закритися, перевіряючи, чи на місці звичні бар'єри.

— Ви, мабуть, містер Ґері Вайт, — промовив він, злегка нахиливши голову й безпомилково зчитавши ім'я з мого бейджа.

Голос у нього був несподівано приємним, оксамитовим, абсолютно невідповідним його висушеній фігурі.

— Припустимо, — відповів я, намагаючись, щоб голос звучав гранично буденно, хоча всередині все натягнулося, як струна.

Доктор ледь помітно усміхнувся — рух торкнувся тільки куточків його тонких губ, але не сірих, уважних очей.

— Дивно. За тридцять п'ять років роботи в Блекволлі я звик знати в обличчя кожного, хто має доступ до нижніх секторів. А ваше ім'я бачу вперше. І, судячи з усього, з'явилася тут нова людина зовсім нещодавно.

«Чорт, — подумки вилаявся я, відчуваючи, як під курткою спина вкривається холодною липкою пітливою. — Легенда починає тріщати по швах, навіть не встигши толком запрацювати». Одна справа — обдурити охоронця на вході, якому аби штамп поставити, і зовсім інша — зіштовхнутися зі старожилом, який пам'ятає кожну цеглину в цих коридорах.

— Я нещодавно отримав акредитацію, — швидко відчеканив я заздалегідь підготовлену заготовку, утримуючи прямий погляд. — Направлений для перевірки стану старих архівних фондів.

— Ось як... — Вілсон окинув мене допитливим, майже хірургічним поглядом. — Цікаво. Владі раптом знадобилися старі папери? Чи все-таки цікавість узяла верх?

— Швидше виробнича необхідність, — постарався сухо парирувати я, намагаючись збити ту невидиму павутину, яку він так майстерно натягував навколо нашої випадкової бесіди.

— Цікавість і необхідність — часто одне й те саме, — тихо сказав доктор. — Але в наших архівах вони обидві приводять до одного джерела.

Я постарався зобразити на обличчі запитання.

— Цікавість, — тихо сказав доктор, і в його тоні проскочила ледь вловима печаль, — найпоширеніша причина потрапляння людей до архівів.

Я усміхнувся, намагаючись збити ту невидиму, але відчутну павутину, яку він так штучно натягував навколо нашої випадкової бесіди.

— А я думав — смерть.

— Смерть також, — спокійно погодився він, навіть не змигнувши. — Але спочатку майже завжди буває цікавість.

Кілька секунд ми мовчки дивилися один на одного. Мовчання затягувалося, стаючи густим, майже відчутним на дотик. У таких паузах зазвичай проявляється той, хто нервує першим. Вілсон не нервував. Він промацував мене з тією ж методичністю, з якою дослідник вивчає новий зразок під мікроскопом.

Вілсон раптом перевів погляд на масивні дерев'яні двері підвального сектора, за якими починалися старі архіви.

— Ви ж прямуєте вниз?

— Припустимо.

— Тоді дозвольте дати вам пораду.

Я нічого не відповів, лише злегка нахилив голову, даючи зрозуміти, що слухаю, хоча всередині все стиснулося в очікуванні підступу.

— Не сприймайте старі історії хвороб занадто серйозно.

Він говорив абсолютно спокійно, майже доброзичливо — з тією гіпнотичною інтонацією, якою досвідчені лікарі заколисують тривожних пацієнтів перед важкою процедурою.

— Люди здатні роками переконувати один одного в найнеймовірніших речах. Божевілля дивовижно заразне. Особливо коли йому починають шукати докази.

— Ви говорите як психіатр.

— Тому що я психіатр.

Він поправив окуляри легким, вивіреним рухом сухих пальців.

— За тридцять п'ять років практики я бачив людей, які були абсолютно впевнені, що їх переслідують привиди, уряди, іншопланетяни й сам Господь Бог. У усіх знаходилися документи. Свідки. Докази. Людський мозок чудово добудовує картину світу.