Припускаю, що чимало читачів уже цікавляться, коли ж Ана Лорена й Раул нарешті щось усвідомлять щодо своїх почуттів одне до одного. Мовляв, 160 сторінок — це вже достатньо, аби їхні взаємини бодай трохи прояснилися!

Що ж, у новому розділі так і станеться. Хоча не варто думати, що після цього все стане простіше…

Темно-зелена атласна сукня, що облягає фігуру, але не обтискає форми. Келих у тендітній руці. Зовсім інша, ніж та сповнена життям дівчина, яку він бачив нещодавно – коли очі блищали, волосся розсипалося… Раул відчув, як смикнувся кутик рота майже в усмішці. На ній завжди буде написано, що вона панночка! Навіть коли сміється чи тягне щось важке. Але зараз… вона здавалася бездоганною. 

Він спостерігав за нею, не надто замислюючись, чому це робить: як вона спілкується з гостями, киває, дивиться на картини. Така охайна. Така доглянута, зі стриманою усмішкою і акуратними жестами… немов природно тримає ледь відчутну дистанцію між собою і будь-яким співрозмовником. А той вираз у прозорих зеленавих очах, з яким вона зазвичай дивиться на нього… що часом якимось дивним чином виводить його з рівноваги… Зараз вона не дивилася. Не знала, що він тут, чи навмисне відверталася?...

Бажання зім'яти цю охайну бездоганність з’явилося раптово. Взяти, притиснути, торкнутися її… Пекучий жадібний трем коротко прокотився всередині.

…Він її хоче, ото й усе. Хоче вкласти до ліжка європейську панянку! 

Певно, одразу не зрозумів лише тому, що вона не відповідала його звичному за багато років стереотипу привабливої жінки – пишні форми, кокетлива усмішка, що сама подає зрозумілий сигнал… Це дівча не подавало жодних сигналів – ну хіба що інколи переляку, а ще частіше – величної моральної відрази, підходячи до нього, наче до дикого звіра за огорожею! Зрештою, те, що вона вважає його чудовиськом, необов'язково завадить кільком гарячим ночам…

І три ілюстрації, що створив ШІ до цього розділу – мені кожна по-своєму подобається)

Новий розділ "Нашої отрути" сьогодні о 20:00