…або скільки разів треба перечитати текст, перш ніж він вважатиметься завершеним.

Для мене відповідь на це запитання: мабуть, менше, ніж я це роблю.

Кожну главу я перечитую одразу після написання, а потім щонайменше ще двічі. Далі завершую книгу й починаю все спочатку: знаходжу місця, які можна покращити, покращую — і навіть після цього неодмінно залишається щось, що я прогавив.

Зараз саме цим і займаюся із «Завтра було давно». Усі глави написані, поточна частина історії дійшла до кінця, але робота з текстом триває. Виходить, слово «завершено» теж потребує уточнень. 

У вичитці, звісно, є сенс. Коли пишеш історію поступово, деякі речі важко помітити. Пояснив щось в одній главі, а потім ще раз — в іншій. Між написанням цих сцен минув час, а читач може дістатися від першого пояснення до другого за один вечір. Для нього інформація ще цілком свіжа, тож третє нагадування, мабуть, вже зайве.

Тому під час редагування частина пояснень зникає, повтори скорочуються. Десь, навпаки, доводиться додавати: сцені бракує простору, персонажу треба дати трохи більше часу. Коли вся історія вже перед очима, легше побачити, чому приділив забагато уваги, а що пройшов надто швидко.

З такими змінами все більш-менш зрозуміло. Складніше з реченням, яке можна переписати ще раз. Воно й зараз працює, але можна ж сформулювати трохи інакше. А потім ще трохи. І тут уже виникає питання: текст справді стає кращим чи я просто вкотре міняю слова місцями?

Щоб відповісти, треба перечитати. Дуже зручний спосіб повернутися туди, звідки почав.

Я поки не знаю, після якої саме вичитки можна впевнено сказати: досить. Кількість перечитувань сама по собі такої впевненості, схоже, не дає. Завжди знайдеться ще один абзац, до якого захочеться повернутися. І водночас десь залишиться помилка, повз яку я пройду вже вчетверте.

Тож поради про те, як вчасно зупинитися, від мене поки не буде. Сам ще розбираюся.

А скільки разів треба вичитати цей допис перед публікацією, я краще навіть не питатиму.