Елевонда. Офіційно повертаюся до книги "По той бік Сновидінь" щоб нарешті завершити усі сюжетні лінії і довести історію до кінця. Адже, у ній ще багато чого залишилося нерозкритого, а зважаючи на нові обставини, ще й для мене. 

( Я уявлення не мала скільки людей насправді мали відношення до Морфея) 

У новому розділі персонажі роблять вигляд, що усе під контролем, але насправді...це вже давно не так. Брігель планувала безтурботно жити як другорядна героїня, але тепер потрапила під вплив і починає втрачати контроль над своєю реальністю. 

Реджі був певен, що його план надійний як швейцарський годинник і через це тепер втрачає Брі. 

А Дельфініум опинилася в найгіршій ситуації, бо про все може дізнатися лише від інших. 

– Реджі! – гримнула вона на нього, а тоді зловила його і міцно притиснула до себе. 

Він більше не міг вирватися. 

Тоді протягнула руки до вікритого вікна і так і завмерла. 

– Або ти говориш мені, що відбувається або я кину тебе прямо вниз. Зрозумів, – за останні дні його поведінка настільки остогидла, що справді щиро хотілося кинути його. 

– Усе під контррролем, – правда видно було, що йому справді страшно. 

Можливо від падіння йому нічого й не трапилося усе ж фамільяр. 

– Я хоч свою сестру ще зустріну з твоїм під контрролем, – перекривила вона його і все з пустила…на підвіконня. 

Елевонда. Обожнюю стосунки цих двох. А от наступні не дуже. Серйозно пара Сильфід і Дельфі були створені тільки для того, щоб мені було боляче описувати. 

Або у мене є два цикли в одному персонажі забули, що таке здорові стосунки в іншому як їх будувати. Так і живемо.  

–  Сподіваюся ви завершите швидко, –  роздратовано кинула аби приховати справжні емоції. 

Та й якщо подумати у мене справді не так багато часу. 

– У першу чергу я хочу вибачитися перед вами. Це не те саме, що почути від самого Морфея, але я щиро шкодую, що вам прийшлося пережити, – сказав він з виною у голосі. 

– Проїхали, – кинула я байдуже, наче усе, що було зі мною це лише записи в щоденнику. 

Зараз я не відчувала нічого. Зустрівшись з ним віч на віч знову, я зрозуміла, що жодних почуттів і справді не залишилося. 

– Та й я виходжу заміж зовсім скоро, – усе ж не втрималася від колючості. 

– Вітаю вас, – сказав він і продовжив, – Брігель знаходиться під впливом. 

Я опустилася на крісло, бо ноги не тримали. Це ж не може бути правдою? Занадто безглуздо звучить. Моя сестра була надто розумна, щоб її могли так легко провести. Я б радше повірила у те, що це її план. 

– Але як? – сказала на видиху. 

Він лиш всміхнувся. Зі смутком і гіркотою. 

– Легко, панно Дельфініум. Є безліч способів, а тут і зовсім зійшлося декілька факторів. 

Я спохмурніла. Ні, він не розуміє. Можливо просто не знає…але його погляд вказував на інше. Йому було все відомо. 

 – Її артефакт, – нарешті сказав він, – той який ви вже бачили раніше, я передав його, щоб знати чи вона в безпеці. 

– Він же був золотим, – відповіла я здивовано, на артефакт, який враз втратив усі свої барви і став таким млявим, що можна було подумати, що це інший. 

– Тепер зрозуміло, але що ж робити? – запитала я сподіваючись почути, принаймні якусь пораду. 

– Вам – нічого, – не задумуючись відповів він, – просто чекати на вибір вашої сестри. 

Я зітхнула і стиснула долоні. Чекати! 

Та щоб вона не говорила не всі історії мають мати хороші кінцівки – деякі завершуються ось так – різко, рвано, не бажано і так, що попри все хочеться повернутися. 

Аби завершити усе правильно. 

От тільки, що робити з тим, що й початку не мало. 

Чи точніше це було так давно, що я вже сама не розуміла, що було правдою, а що просто домалювала уява. 

Та все ж мені було сумно. Не боляче, а якось так дивно. 

Я вийшла з приміщення зі змішаними думками, у першу чергу через Брі, а потім вже через мої дурні емоції. От чому понад усе на світі я бажала не відчувати взагалі нічого. Тоді все значно простіше.