Пил потопу

. . . На перехресті двох тьмяно освітлених коридорів мене зупинив чоловік у білому халаті.

Цього разу це був не охоронець і не технічний робітник. Лікар.

Я зробив обличчя людини, чия єдина мрія в житті — дожити до обіду й не отримати по пиці від буйного пацієнта. Моєю метою був архів старих історій хвороб у підвальному секторі «С». Саме там, згідно із записами, доживав свої дні Ніколас Уомер. Тому треба було скоріше здихатися цього лікаря

Він стояв біля металевого візка, вщент заваленого медичними папками та картонними планшетами, тримаючи в руках пластиковий стаканчик, від якого йшла тонка цівка пари. На вигляд йому було років сорока п'яти: трохи повний, із глибокими мішками під втомленими, запалими очима й розстебнутим верхнім ґудзиком халата, з-під якого виглядав м'ятий комірець сорочки. . . 

. . . Із туманної темряви з'явився чоловік.

Старший санітар Морріс виявився саме таким, яким його можна було уявити після коротоких слів Коллінза.

Величезний. Широкоплечий, з короткими шийними м'язами, які відразу переходили в масивну спину, та руками, схожими на обрубки вікових дерев. Сиве, їжаком підстрижене волосся стирчало в різні боки, а через всю праву щоку — від вилиці до самої щелепи — тягнувся старий, білий шрам, який спотворював його міміку.

Він повільно котив перед собою важкий металевий візок, вщент завалений брудною білизною. . .