Розділ 8. Коридори Блекволла

Пробратися в Блекволл під виглядом санітара — ідея приблизно того ж рівня геніальності, що й спроба зайти в клітку до голодного тигра в костюмі зі свіжого стейка. Але в моєму списку поганих рішень це був далеко не лідер.

Мій старий знайомий «Палець» — колишній патологоанатом, звільнений за зайву цікавість до вмісту кишень небіжчиків, — надав мені перепустку й білий халат, який тхнув хлоркою та екзистенційною кризою.

— Ти в цьому виглядаєш як ангел смерті на пів ставки, Максе, — прохрипів «Палець», вручаючи мені бейдж на ім'я якогось «Гері Вайта». — Постарайся не корчити з себе розумника. У Блекволлі розумних не люблять. Їх там... лікують.

Вхід у Блекволл нагадував пащу гігантської кам'яної жаби. Стара кладка на першому поверсі плавно йшла в землю — ще один привіт від «брудного потопу», який офіційно вважався «особливістю ландшафту».

Усередині панувала атмосфера, яку я б назвав «затишний концтабір». Санітари з обличчями вибивайл із дешевих барів котили візки з медикаментами, а з-за важких дверей доносилися звуки, які дуже не хотілося записувати на диктофон.

Пост охорони я побачив одразу за масивними подвійними дверима, які важко зачинилися за моєю спиною з відлунням глухого клацання.

Двоє охоронців сиділи за товстою скляною перегородкою, більше схожою на вікно касира у в'язниці суворого режиму. Скло було поцятковане дрібною сіткою тріщин біля кутів, а посередині мала місце круглий отвір для переговорів. Перед ними стояв старий металевий стіл, вимазаний фарбою, на якому в безладі лежали потертий журнал реєстрації, масивна рація, прим’ята пачка сигарет і товста, важка зв'язка ключів, що тихо бряжчала від вібрації у вентиляційних трубах.

Над столом висіла масивна камера спостереження в брудному пластиковому кожусі, яка повільно поверталася з боку в бік з огидним тихим сичанням, наче ліниве, сліпе око.

Я пригальмував, вирівнюючи дихання.

Найгірше в підроблених документах — не те, що їх можуть розпізнати уважні очі. Найгірше — коли вони виглядають надто добре, або коли ти сам поводишся так, ніби нестимеш за них відповідальність перед трибуналом. Справжній працівник не розглядає власну перепустку й не милується якістю друку. Він просто звичним, майже автоматичним рухом простягає її й проходить далі, подумки перебуваючи де завгодно, тільки не тут.

Я ступив крок уперед і поклав пластиковий бейдж на зрізане скло лічильника.

— Вайт, — буркнув молодший охоронець, навіть не дивлячись на мене, продовжуючи щось виводити ручкою на крайку кросворду. — Новий?

— Ага.

— Сектор?

— Архівний.

Тепер він повільно підняв очі. Його обличчя було блідим, з висипом біля губ і виразом глибокої, накопиченої роками втоми. Його погляд ковзнув по моєму медичному халату, затримався на бейджі, пробігся по обличчю й знову повернувся до пластикового прямокутника.

— Архіви давно не приймали нових, — протягнув він із підозрою. — Там і старих-то половину скоро скоротять.

— Тепер приймають, — спокійно відрізав я, намагаючись тримати руки у кишенях, щоб приховати найменше тремтіння пальців.

— Хто направив?

Я ледь помітно зітхнув, зображуючи легке роздратування людини, яку затримують на дурних формальностях.

— Администрація.

— Яка саме? — він подався вперед, і крізь мембрану долинув нудотний запах дешевого розчинного кави та м'яти.

Чорт.

Я вже збирався назвати перше прізвище із загального списку персоналу, яке гарячково виринало з пам'яті, коли другий охоронець — старший, років п'ятдесяти, з сивою щетиною й глибокими складками біля рота — не відриваючи погляду від розгорнутого журналу, хрипко кинув:

— Та пропусти ти його, Гаррі. Якщо це той самий Вайт, про якого вчора дзвонили з адміністративного корпусу, нехай іде. Нам тільки не вистачало ще їхніх перевірок через затримку на вході.

Молодший невдоволено скривився, але відкинув ручку:

— Я просто питаю. Інструкція є інструкція.

— Ти не питаєш, — мовив старший байдужим тоном, перегортаючи сторінку. — Ти вдаєш, що тут щось вирішуєш.

Я ледь не посміхнувся, але вчасно зціпив зуби.

Старший охоронець нарешті підвів на мене важкі, пожовклі від тютюнового диму очі:

— Нижній сектор?

— Так.

— Тоді реєструйся.

Він посунув через щілину під склом важкий журнал у дерматиновій обкладинці.

Я відкрив його й швидко пробіг очима по останніх записах, прагнучи вихопити бодай якусь корисну деталь. Дати, прізвища, часові позначки, криві підписи. Усе виглядало буденно. Майже. Поруч із кількома прізвищами стояли короткі позначки: «архів», «медичний огляд», «технічна служба».

А біля одного прізвища, записаного десь посередині сторінки, не було жодного слова чи пояснення.

Лише маленький, ледь помітний хрестик, виведений густим чорним чорнилом.

Я обережно взяв прив'язану на мотузці кулькову ручку й поставив фальшивий підпис навпроти прізвища «Вайт».