«Дамона» Ольги Инки — це та книжка, після якої ще довго всміхаєшся сама собі, згадуючи окремі репліки.

Читаєш і одразу відчуваєш усю ту знайому емігрантську втому ( я не емігрант, але маю в сім'ї емігранта) — коли проблеми сиплються одна за одною, наче змовилися: немає документів, немає роботи, покусана рука, гадюки під парканом, а ще й коргі з дворняжкою миру між собою ніяк не знайдуть. І на тлі цього всього — однаковий нічний кошмар на трьох, та сама страхолюдна жінка, яка шипить своє «спиш-їси-п'єш — мені нічого не даєш». Моторошно й смішно водночас, і це поєднання авторці вдається напрочуд органічно.

Дуже тепло прописана родина — Сергій із тим його незмінним «давайте зробимо чай» навіть посеред катастрофи, Людмила з її зболеною рукою й ще більше зболеним серцем, і Влада, яка одна в сім'ї не впадає в паніку, а береться шукати пояснення. Її дідусеві слова — «спростіть страх, припасуйте до себе» — це взагалі окрема маленька мудрість, яку хочеться виписати собі на стіну.

А момент, коли виявляється, що страшна істота зі снів — це не прокляття, а забута кельтська богиня Дамона, яку просто треба було вшанувати, нагодувавши білу корову, — це так гарно вигадано, що аж не віриться, що це не давня легенда, а художній хід. Міфологія тут не для екзотики, а як місток до порозуміння з новою землею: і доволі зворушливо, що саме худобу, яку колись приносили в жертву цій богині, родина й годує.

❤️ І фінал — такий затишний, заслужений: будинок куплений, робота знайшлася, собаки нарешті подружилися, а батьки їдуть до термального комплексу «Дамона» буквально дякувати богині особисто. Тепла, добра історія про те, що навіть найбільше горе іноді просто чекає, щоб його помітили й нагодували ❤️