Поділюся невеличким візуалом та спойлером до нового розділу «Квартири поверхом ліворуч». Оновлення завтра о 3:00.

Здається, Данило Лихоїд тепер блукає не лише уві сні, а й наяву.

Герой, схоже, остаточно поїхав кукухою - добровільно сунутися в дивний портал! Але для читачів це гарна нагода нарешті дізнатися, що ж там, по той бік ☺️

На тлі зануреної в темряву квартири зелене сяйво у ванній виглядало майже урочисто. Порошинки танцювали в чорному киселі, розсипаючись смарагдовими іскрами. Деякі просочувалися в простір ванної кімнати, проте тут, у Даниловій реальності, швидко тьмяніли й танули, не встигнувши торкнутися підлоги. 

Від стіни відвалився великий шмат плитки. Ширма впала. Висота отвору ледь не сягала стелі. 

— Не бійся, — пролунав голос із чорної безодні. — Я ж знаю, тобі цікаво дізнатися, як тут у мене. 

Данило ковтнув слину й ступив уперед.  

Йому було б легше, якби Майя простягнула руку, як робила раніше. Але темрява залишалася нерухомою. Вона не кликала, не ворушилася, не подавала жодного знаку. Лише чекала — і цього виявилося достатньо. 

Вона заманювала його невідомістю, яку так кортіло пізнати, і млосним очікуванням того, що нарешті побачить її обличчя, якщо наважиться ступити в порожнечу. 

«Вона була красуня», — згадалися слова сусідки. 

Данило підійшов іще ближче. Шкірою він уже відчував холод, що струменів із чорного провалля. Порошинки осідали на руках, проступали на шкірі смарагдовим сяйвом. 

— Мені це просто сниться, — прошепотів він.  

А, може, лише подумав. Розум іще намагався втримати рештки раціонального мислення, чіпляючись за останню можливість усе пояснити. Та тіло вже куштувало темряву на дотик. 

Крок. 

Раптовий, довгий. 

За ним — іще один. Данило подався вперед усім корпусом, ніби намагався зазирнути за межу, якої не існувало для очей, але яку відчував усім єством. 

Темрява зімкнулася над головою. Навколо стало настільки темно й страшно, що він мимоволі спробував відступити.  

Не встиг.