— Про що задумалась? - запитання Мира вириває мене з думок.

Він тепер дивиться тільки на мене. І погляд його теплий, ніжний.

— Та так, - червонію від сорому за свої сумніви. - Все ніяк не можу звикнути, що я наречена.

— А скоро ще й дружиною будеш, - каже задоволено.

Він протягує руку через стіл і розкриває долоню, чекає, щоб я поклала у неї свою руку. Так і роблю. І його теплі пальці міцно стискають мою кисть.

— Я трохи хвилююся. Весілля через два місяці це занадто швидко. Може ми трохи поспішаємо?

— Ти не впевнена, чи готова вийти за мене? - стурбовано запитує, нахмуривши брови. - Якщо щось не так, скажи. Що тебе турбує?

— Та ні, все чудово, - червонію ще дужче, розуміючи, як по-дурному я зараз виглядаю. - Це звичайне хвилювання перед весіллям. Нічого особливого. 

Повторюю слова Лізи, бо нічого іншого в голову не приходить. Якщо я скажу, що сумніваюся, Мир може все скасувати. А я не впевнена, чи саме цього хочу. 

Я взагалі не знаю, чого саме хочу. І це лякає.

— У всіх так буває, Сашо. Нічого страшного. Тобі просто треба зануритися у весільні клопоти, - він сильніше стискає мою руку. - І я допомагатиму тобі, як тільки матиму вільну хвилину.

— Але ж в тебе багато роботи.

— Батько все розуміє і пообіцяв, що відпускатиме мене, - усміхається. 

— У тебе хороший батько. Це добре, - киваю.

Офіціант приносить каву і Мир відпускає мою руку, щоб випити гарячого напою. 

Я сиджу, мов на голках. Не розумію, чому сьогодні я така знервована. Повільно ковзаю поглядом залою ресторану, розглядаючи присутніх відвідувачів. І раптом зупиняюся на чоловікові. Він сидить за столиком сам, спиною до нас, обличчя не бачу, але в його статурі є щось знайоме. Те, як прямо він тримає спину, обтягнуту чорною шкіряною курткою, те, як рухається його рука, коли він підносить чашку, чи склянку до губ. Нахил голови, темне густе волосся. 

Я ціпенію, усвідомлюючи, кого він мені нагадує. Заплющую на мить очі, намагаюсь розвіяти марево, але мені все одно здається, що це Рад. 

Не може бути. Про нього ми нічого не чули понад три роки. Ми не знаємо де він, і що робить, але його дядько Борис запевняв, що Рад у безпечному місці. 

— Сашо, ти мене слухаєш? - голос Мира проривається крізь шалений стукіт у вухах.

Повертаю до нього голову і прикладаю багато зусиль, щоб мати спокійний вигляд. Навіть усмішку з себе вичавлюю. 

— Пробач, що?

— Я кажу, що наступного тижня ми можемо разом з'їздити у кондитерську та обрати найкращий весільний торт.

— Так, звичайно. Поїдемо, - швидко погоджуюсь.

Щоки палають, незважаючи на всі мої зусилля. А уважний погляд Мира змушує ще більше хвилюватись. 

— Я із задоволенням ще з тобою би посидів, але мені час повертатись, - зітхає Мир.

— Я все розумію.

— Завезу тебе додому, водія я відпустив.

Мовчки киваю. 

Мир кличе офіціанта і розплачується за напої. Підводиться з-за столу, допомагає встати мені, відсунувши крісло. Він кладе руку мені на поперек, цілує у скроню і веде до виходу. 

А я все думаю лише про одне, нарешті я гляну на обличчя того чоловіка і точно переконаюсь, що то не Рад. 

Та на велике розчарування, столик, за яким сидів незнайомець, вже пустий. Видихаю з полегшенням та розслабляюсь. Мені показалось. Це не міг бути Рад. 

Коли ми проходимо повз пустий столик, я помічаю на його поверхні недопиту склянку і багато зім'ятих серветок. 

https://booknet.ua/book/narechena-druga-pd-tiskom-bazhannya-b460288