Пил потопу

. . . — Ви запізнилися, містере Варді. Час — це ресурс, який ви розтринькуєте занадто легкодушно.

Голос пролунав прямо в мене з-за спини, рівний, позбавлений емоцій і дуже близький. Я різко обернувся, вихоплюючи револьвер, але палець замер на спусковому гачку.

Той самий чоловік у чорному, якого я назвав Консультантом, стояв за десять кроків. На його бездоганно скроєному чорному плащі не було жодної краплі води, хоча дощ продовжував лити стіною. Навколо нього немов існував невидимий кокон сухого, мертвого повітря. У руках він тримав тонку тростину з чорного дерева з масивним срібним набалдашником — та сама буква «П» у колі.

— Де він? — запитав я, повільно знімаючи зброю з запобіжника. — Що ви з ним зробили?

— Алекс добровільно погодився на позапланову «перекваліфікацію», — Консультант ледь помітно, самими куточками губ, усміхнувся. — Бачите, Максе, надмірний інтерес до родоводів та похованих поверхів у наш час вважається симптомом дуже серйозного дисоціативного розладу. Ми просто допомагаємо йому… залишити ці неприємні, шкідливі фантазії в минулому. . .