Розділ 7. Тіні на пристані

Мені необхідно було побувати в Блекволлі. Блекволл перестав бути просто рядком в архівній справі — він перетворився на чорну діру, яка засмоктує реальність. Цілком можливо, що на місці я зможу отримати ту крихту інформації, яка зв'яже «брудну зливу» XIX століття з сьогоднішнім гудінням у моїй голові.

У цей момент я ще не знав, що Алекс уже кілька хвилин сидить у своїй машині неподалік від власного будинку.

Він сидів, не вмикаючи двигуна, і дивився у дзеркало заднього виду. Чорний лімузин стояв через дорогу. Двигун працював. Водій не виходив.

Алекс дістав телефон, але не поспішав набирати номер. Пальці помітно тремтіли. Він кілька разів вдихнув, намагаючись заспокоїтися.

— Чорт...

Це слово прозвучало тихо, майже беззвучно. Він ніколи не вважав себе боягузом. Навпаки — усе життя йому здавалося, що страх це просто реакція організму на нестачу інформації. Дай людині достатньо фактів — і страх зникне.

Але цього разу фактів було більш ніж достатньо. Він боявся.  Не за себе. За те, що вони можуть зробити з його пам'яттю. Алекс на мить заплющив очі.

— Можливо, вони все-таки мають рацію, — прошепотів він. — Можливо, ми справді копаємо не там.

Він усміхнувся власній думці, але усмішка вийшла нервовою.

— Ні. Дядько Ніколас теж так думав. І саме тому його оголосили божевільним.

Алекс відкрив очі. Тепер страх змінився злістю. Він дістав телефон і почав набирати повідомлення Максу. Палець завис над кнопкою відправлення.

На секунду він задумався. Потім натиснув.

«ВОНИ У МЕНЕ ПІД ВІКНАМИ...»

Я вже стояв біля дверей, поправляючи комір плаща, коли тишу офісу розірвав різкий, сухий вібродзвінок. Телефон, залишений на дубовому столі, засіпався, наче жива істота в судомах.

Я підійшов і подивився на екран. Повідомлення було від Алекса. Воно не просто висвітилося — воно виглядало чужорідно, текст був набраний капсом, плутано, ніби пальці відправника не влучали по буквах від тремтіння:

«ВОНИ У МЕНЕ ПІД ВІКНАМИ. ЧОРНИЙ ЛІМУЗИН. НЕ ВІДПОВІДАЙ. ЗУСТРІНЕМОСЯ НА СТАРІЙ ПРИСТАНІ, ДЕ СКАЛАДИ "ВЕСТ-ІНДІЇ". ЯКЩО МЕНЕ НЕ БУДЕ — ШУКАЙ ПІД СИДІННЯМ».

Екран мигнув і згас, залишивши в кімнаті важкий післясмак страху. Я кинув папку в сейф, провернув диск замка до характерного клацання й зачинив дверцята. Повідомлення пекло мені кишеню через тканину штанів. «На старій пристані». Це місце в цей час доби тхнуло гнилою деревиною, мертвою рибою й дуже поганими передчуттями. Залишати клієнта сам на сам із Консорціумом та його «санітарами» було не в моїх правилах. Принаймні не тоді, коли мені ще не доплатили другу половину гонорару, а моє цікавість уже переросла в одержимість.

Дощ остаточно перетворився на крижаний пил. Він не падав, а висів щільною вуаллю, миттєво налипаючи на лобове скло мого пошарпаного «Б'юїка». Двірники працювали з надривним скрипом, ледь даючи раду цій сірій каші.

Я гнав до річки, витискаючи зі старого двигуна все, на що він був здатний. Місто повз проносилося змазаними плямами світла. Я ловив себе на тому, що кожні тридцять секунд кидаю погляд у дзеркало заднього виду. У цьому місті діє золоте правило: якщо ти шукаєш «хвіст», ти його обов'язково знайдеш. Але сьогодні за мною йшла тільки сама темрява.

Стара пристань зустріла мене зловісною мовчанкою. Вона була схожа на скелет величезного кіта, викинутого на берег прогресом і забутого там гнити. Іржаві портові крани замерли на тлі свинцевого неба в неприродних, ламаних позах, наче вартові, перетворені на метал. Закинуті склади «Вест-Індії» дивилися на мене порожніми, вибитими очницями вікон, за якими вгадувалася порожнеча.

Машина Алекса, сріблястий седан, стояла біля самого краю причалу, майже нависаючи над чорною маслянистою водою. Самотня, чиста й абсолютно недоречна тут, як порцелянова чашка на міському сміттєзвалищі. Фари були вимкнені, але коли я заглушив свій мотор, я почув, як двигун седана все ще тихенько пострілює, остигаючи. Значить, він приїхав зовсім нещодавно. П'ять, може, сім хвилин тому.

Я вийшов з «Б'юїка», залишивши двері прочиненими — на випадок, якщо доведеться накивати п'ятами швидше, ніж я встигну збагнути. Рука сама собою лягла на руків'я револьвера, зігріваючи долоню холодним металом через кишеню плаща.

— Алексе? — покликав я. Мій голос здався мені чужим, він миттєво втопився в мірному, байдужому шумі прибою.

Я обережно підійшов до седана. Двері з боку водія були розчинені навстіж. Усередині — ні душі. Тільки на шкіряному сидінні лежав його стільниковий телефон. Екран усе ще світився тьмяним неоном, відображаючи те саме повідомлення, яке він надіслав мені. Поруч валялася кепка Алекса й розкидані ключі.

І тут я це відчув.

Повітря раптово змінилося. Запахло озоном, паленою ізоляцією й мокрою вовною. Тиша стала абсолютною, фізично відчутною, ніби хтось невидимий натиснув кнопку «Mute» на всьому навколишньому світі. Гудіння річки, крики чайок, шелест дощу — усе зникло.

— Ви запізнилися, містере Варді. Час — це ресурс, який ви розтринькуєте занадто легкодушно.

Голос пролунав прямо в мене з-за спини, рівний, позбавлений емоцій і дуже близький. Я різко обернувся, вихоплюючи револьвер, але палець замер на спусковому гачку.