Пил потопу

. . . І в цей момент він повільно, неприродно плавно повернувся на підборах.

Я мимовільно зупинився, затамувавши подих.

Обличчя Скотта залишилося колишнім — те саме сухе, порізане зморшками обличчя старого викладача. Але його очі...

Зіниць і райдужки більше не існувало. На їхньому місці, прямо в очницях, світилося рівне, глибоке ультрамаринове сяйво. Воно не було яскравим чи засліплюючим. Воно було абсолютно спокійним, безжиттєвим і холодним. Ніби всередині його черепа запалили дві крихітні зірки зрідженого газу.

— Господи... — видихнув за моєю спиною Алекс, клацнувши запобіжником. . .