Розділ 6. Калібрування

Але перш ніж він устиг сказати бодай щось іще, сталося неминуче.

Усі п'ять радіоприймачів на комоді одночасно захлинулися білим шумом і оглушливо, на межі динаміків, зашипіли. Радіохвилі перетворилися на суцільний ультразвуковий свист, що різав слух.

Скотт миттєво випустив мою куртку й смертельно зблід. Його губи затремтіли:

— Вони знайшли нас...

У тиші, що настала — якщо можна було назвати тишею цей скреготучий радіошум — десь далеко внизу, за зачиненими вікнами квартири, повільно й безшумно зупинився важко завантажений автомобіль. Стукіт дизеля, який працював на холостих обертах, не проникав крізь фольгу, але я відчув вібрацію полами піджака.

Старий заплющив очі й опустив руки.

— Пізно... Вони вже тут.

— Скотте? — негучно, ступивши до нього, покликав Алекс. Його рука вже стискала руків'я прихованого під курткою ствола.

Відповіді не було.

Кімнатою розлився новий звук. Це був не шум радіо. Ледь помітне, низькочастотне гудіння. Воно йшло звідсіль і нізвідки. Не з квартири. А ніби з самих цегляних стін. З паркетної підлоги. З самого повітря, яке миттєво стало важким і щільним, як кисіль.

Я кинувся до вікна й трохи відклеїв край фольги, притиснувшись оком до щілини.

За склом звичайне вечірнє Чикаго продовжувало жити своїм звичним, байдужим життям. Люди поспішали до станції метро Cottage Grove, розкриваючи парасолі. Червоні автобуси важко перевалювалися на нерівностях дороги. Внизу, біля пабу, хтось голосно й безтурботно сміявся.

Але звук цієї реальної вулиці сюди більше не проникав. Абсолютно. Ніби квартира Скотта була вирізана з простору й герметично відокремлена від решти світу невидимим вакуумним бар'єром.

— Максе...

Голос Алекса пролунав незвично глухо й напружено. Я швидко обернувся.

У глибині кабінету, біля масивного книжкового шафи, нерухомо стояв професор Скотт. Він стояв спиною до нас, абсолютно прямо, ніби натягнута струна. Його руки безвільно й батогом звисали вздовж тіла.

— Професоре... — гукнув його я, роблячи обережний крок заваленою картами підлогою.

Він не ворухнувся.

Я зробив ще крок. Ще.

— Сер, нам треба йти через пожежний вихід...

І в цей момент він повільно, неприродно плавно повернувся на підборах.

Я мимовільно зупинився, затамувавши подих.

Обличчя Скотта залишилося колишнім — те саме сухе, порізане зморшками обличчя старого викладача. Але його очі...

Зіниць і райдужки більше не існувало. На їхньому місці, прямо в очницях, світилося рівне, глибоке ультрамаринове сяйво. Воно не було яскравим чи засліплюючим. Воно було абсолютно спокійним, безжиттєвим і холодним. Ніби всередині його черепа запалили дві крихітні зірки зрідженого газу.

— Господи... — видихнув за моєю спиною Алекс, клацнувши запобіжником.

Скотт — або те, що щойно займало його тіло, — подивився прямо на мене. І тихо вимовив абсолютно чужим голосом:

— Ви не повинні були знайти архів.

Це був не голос старого. Занадто рівний. Без єдиної інтонації. Без паузи на вдих. Без людського дихання. Ніби звукові хвилі формував ідеально налаштований цифровий синтезатор.

— Хто ви? — запитав я, відступаючи на пів кроку й відчуваючи, як волосся на потилиці стає дибом.

— Скотта більше немає, — так само рівно озивалися сяючі очниці.

Він зробив один короткий крок уперед.

І одночасно з цим рухом усі лампи в квартирі — і старі люстри, і настільні світильники — спалахнули з нелюдською силою. Побутове жовте світло миттєво змінилося густим, насиченим ультрамарином.

Повітря затремтіло, щільність простору змінилася настільки різко, що в мене з клацанням заклало вуха. По шибках прямо поверх фольги побігли явні концентричні хвилі, ніби скло втратило твердість і перетворилося на поверхню потривоженої води.

Старий монітор комп'ютера на столі ввімкнувся сам собою, заливаючи стіну зеленими рядками нечитабельного коду. Екрани наших вимкнених телефонів у кишенях одночасно загорілися яскравим синім світлом. Ламповий радіоприймач, давно висмикнутий Скоттом із розетки, ожив і завив на низькій ноті.

А потім...

СПАЛАХ.

Він тривав менше секунди, але здалося, ніби сама тканина реальності спіткнулася й змигнула.

На цю крихітну мить я побачив квартиру одразу в двох зрізах. Наклавшись на старі меблі й книги, проступили жорсткі контури масивних металевих конструкцій із темного сплаву без відблисків. Товсті, пульсуючі кабелі проходили прямо крізь цегляні стіни та книжкові стелажі. Під стелею замість люстри безшумно оберталися складні концентричні кільця невідомих механізмів.

Паркетна підлога на мить стала абсолютно прозорою, і я з жахом побачив, як під нашими ногами йдуть углиб Землі на кілометри вниз ідеальні, технологічні, сяючі шахти, що ведуть прямо в серцевину похованого міста.