Вітаю, мої любі! 

Сьогодні вийшов чотирнадцятий розділ. Я довго думала, як вам про нього написати. Для мене це один з найболючіших розділів. І найулюбленіших...

Ми знову з Дем'яном, у 2017 році. Ви вже знаєте, як ця зустріч в офісі виглядала очима Жанни: черга по автографи, фото «з дружиною», тихе «Вітаю, Жанно». А тепер побачите, що в цей момент відбувалось усередині в нього.

І ще дещо, про що Жанна не знала. Про що він мовчав. Про те, через що він пройшов за ці роки і якою ціною тримається.

А потім Дем'ян робить те, що робить завжди, коли людині, яку він кохає, загрожує небезпека. Він не може стояти осторонь. Навіть коли найрозсудливіша людина в його житті каже: «Це не твоя справа». Навіть коли знає, що його не почують.

Травень. Харків. Злива така, що двірники не встигають. І дві людини під дощем, які кажуть одне одному найважливіші слова у найгірший момент.

Я не буду переказувати. Скажу тільки, що ця сцена далась мені тяжко. Я хотіла, щоб ви відчули і її, і його водночас. Щоб ви розуміли обох. І щоб вам було боляче за обох.

Бо тут немає правого і винного. Є двоє людей, які дуже бояться. Кожен по-своєму.

А ще в цьому розділі народжується пісня. Та сама, яку Жанна потім слухатиме потихеньку у своїй крамничці, щоб ніхто не чув. Тепер ви знаєте, звідки вона взялася.

І фінальні рядки… Мдааа. Я довго над ними сиділа. Вони про те, як біль стає звичкою, без якої вже страшно жити. Здається, це не тільки про музикантів.

Обіймаю вас,

Ваша Ава Ніксон