Пил потопу

. . . Повітря в квартирі було затхлим, просякнутим стійким запахом старого паперу, сушеної трави, озону й несвіжого завареного чаю. Цей простір був схожий одночасно на університетський кабінет, занедбаний архів і укріплене притулок людини, яка давно й з повним правом перестала довіряти навколишньому світу.

Книжкові гігантські стелажі громадилися до самого стелі, прогинаючись під вагою томів. Підлога була буквально завалена рулонами пожовклих інженерних карт і схем. Поверх них прямо на паркеті лежали глянцеві сучасні супутникові знімки Лондона, поцятковані червоними маркерними позначками.

Але головним, що змушувало нерви натягуватися, був звук.

На кожній стіні висіли десятки найрізноманітніших годинників: від старовинних ходиків із гирями до дешевих кварцових циферблатів. Усі вони показували різний час. Жодні не йшли однаково. Їхні стрілки відклацували секунди з хаотичним, розсинхронізованим тріском, що створював божевільну какофонію.

А в кутку, на дерев'яному комоді, тихо й безперервно потріскував старий ламповий радіоприймач. Поруч із ним стояли ще чотири. Усі ввімкнені. Усі налаштовані на різні частоти між станціями — звідти доносилося лише біле шипіння, що перебивалося рідкісними клацаннями статики. . .