Пил потопу

. . . Я сидів за своїм робочим столом, буквально забарикадувавшись високими стосами архівних справ, окладів та медичних звітів. Від цих пожовклих сторінок тхнуло сирим підвалом, окисненим залізом, махоркою, що видихнулася і чиїмось давно забутими, запечатаними в папір гріхами. Кава в керамічній чашці покрилася райдужною маслянистою плівкою й остаточно охолола, але мені було абсолютно не до неї.

Я вивчав цифри. А цифри — це єдине в нашій професії, та й у всьому цьому продажному світі, що все ще має бездоганну чесність. Вони не вміють червоніти, не ховають блукаючий погляд, не шукають угоду зі слідством і не підписують суворих договорів про нерозголошення. Вони лише мовчки, із сухою математичною жорстокістю вказують на катастрофу.

Якщо вірити офіційним звітам і містобудівним відомостям середини XIX століття, людство раптово, ніби за помахом палички якогось невидимого, але всемогутнього диригента, збожеволіло. Колективно. Масштабно. І суворо за розкладом. . .