Розділ 4. Епідемія божевілля

Дощ за вікном остаточно змінив гнів на милість, перетворившись на сумну, липку сіру мряку. Вона не падала вниз звичними краплями, а буквально висіла в повітрі густою зависсю, просочуючи місто наскрізь, до самого кісткового мозку старих цегляних стін. За склом вуличні ліхтарі розпливалися брудно-жовтими туманними плямами, а поодинокі перехожі під парасолями здавалися безплотними тінями, що поспішають забратися з цього промоклого наскрізь світу.

Я сидів за своїм робочим столом, буквально забарикадувавшись високими стосами архівних справ, окладів та медичних звітів. Від цих пожовклих сторінок тхнуло сирим підвалом, окисненим залізом, махоркою, що видихнулася і чиїмось давно забутими, запечатаними в папір гріхами. Кава в керамічній чашці покрилася райдужною маслянистою плівкою й остаточно охолола, але мені було абсолютно не до неї.

Я вивчав цифри. А цифри — це єдине в нашій професії, та й у всьому цьому продажному світі, що все ще має бездоганну чесність. Вони не вміють червоніти, не ховають блукаючий погляд, не шукають угоду зі слідством і не підписують суворих договорів про нерозголошення. Вони лише мовчки, із сухою математичною жорстокістю вказують на катастрофу.

Якщо вірити офіційним звітам і містобудівним відомостям середини XIX століття, людство раптово, ніби за помахом палички якогось невидимого, але всемогутнього диригента, збожеволіло. Колективно. Масштабно. І суворо за розкладом.

Я розклав на дубовій стільниці графіки, які вчора ввечері від руки накидав за архівними виписками, піднятими через закриті реєстри. Крива психічних захворювань у період з 1850 по 1865 роки не просто плавно зростала разом із урбанізацією — вона злітала вгору вертикальною свічкою, як зляканий птах, застигнутий штормом на відкритій воді.

Регіон   Зростання кількості діагнозів (1850–1860) Основний фіксований симптом

Лондон        +310%                                    «Марення про затоплені нижні вулиці та приховані  цоколі»

Париж          +285%                                    «Видіння мідного неба та відсутність сонячного диска»

Санкт-Петербург         +340%                   «Заперечення поточної географії та засипаних фасадів»

Нью-Йорк     +420%                                   «Пошук похованих родичів і старих бруківок»

Чикаго           +320%                                   «Мідне небо, відсутність сонця, глина на вулицях»

Філадельфія +290%                     «Марення про загибель великої кількості людей, засипані фасади»

— Яка зручна, бісова ляля, епідемія, — пробурмотів я сам собі, чиркнувши дешевим дерев'яним сірником. Вогник на секунду вихопив із напівтемряви моє похмуре відображення в темному вікні та блиск очей. — Якраз точно після того, як усі світові столиці раптово, ніби за єдиним циркуляром, вирішили «перебудуватися заради краси, гігієни та величі».

Але найстрашніше ховалося не в цих сухих медичних діагнозах, а в самому камені. У ці ж роки по всій земній кулі розпочався небачений будівельний бум, що не мав жодних аналогів у зафіксованій історії. Але переможна система — цей неозброєному окові невидимий Консорціум — будував не університети, не бібліотеки, не театри й навіть не масштабні промислові гіганти. Вони з якоюсь несамовитою гарячковістю зводили колосальні, циклопічні психіатричні лікарні, що пригнічували своєю масою.

Це були справжні кам'яні замки з триметровими глухими стінами, ровами та вузькими, схожими на бійниці ґратами на вікнах. Їх будували з такою скаженою швидкістю, ніби завтра мав настати остаточний фінал часів, і потрібно було встигнути заперти за засувами всіх, хто встиг занадто багато побачити й, що найнебезпечніше, запам'ятати.

Блекуолл, Роквуд, притулки Святого Юди, лікарня Святої Магдалини... Дивлячись на їхні пожовклі архітектурні синьки та генеральні плани, я, як колишній детектив, бачив не медичні установи для догляду за стражденними. Я бачив бездоганно вибудувані логістичні склади. Місця ізоляції та тимчасового зберігання для десятків тисяч людей, у яких була одна-єдина фатальна риса — занадто хороша пам'ять і патологічне небажання приймати свіжонадруковану брехню.

— Подивися на це, Ніколасе, — я ткнув прокуреним пальцем у креслення лікарні Блекуолл. — Три тисячі ліжок. Величезний автономний комплекс із власною котельнею та мором у чистому полі за міською межею. І це в місті, де за офіційним переписом населення того року числилося лише дві сотні діагностованих душевних хворих. Для кого ви, чорти, із запасом готували решту дві тисячі вісімсот місць?

Відповідь напрошувалася сама собою — холодна, важка й логічна, як лезо падаючої гільйотини. Місця готували для тих, хто вижив після «грязьової зливи», вибрався із затоплених перших поверхів і почав ставити незручні, небезпечні запитання на міських площах. Для тих, хто відмовився вірити, що їхні родові будинки завжди були врослими в землю по самі підвіконня другого поверху, а парадні двері спочатку проектувалися як вікна напівпідвалів.

Я перечитав рапорти чергових лікарів ще раз, в'їдаючись у дрібний, бісерний, майже каліграфічний почерк доктора Бредфорда:

«Пацієнти виявляють дивну, стійку масову фіксацію на темі засипаних міст і переписаних реєстрів. Спостерігається важке колективне марення про втрату якогось "істинного минулого", зміну складу атмосфери та різкий зсув горизонту...»