Всім привіт!

Поспішаю, що роман "Донька слідчого тепер моя", — завершиться на протязі доби.

І теж залишатиметься безкоштовним іще декілька днів.

— Запам’ятай, Руслане! Запам’ятай це раз і назавжди! — вона майже шипить від накопиченої отрути. — Я не буду твоєю маріонеткою! Я ніколи не буду тебе слухатися! Ти можеш зачинити мене тут, можеш приставити до мене тисячу своїх охоронців, але ти ніколи не змусиш мене скоритися! Чуєш мене?! Ніколи!

Сльози знову застилають її очі, котячись по щоках, але вона навіть не намагається їх витерти. Вона стоїть переді мною — маленька, беззахисна, розбита, але зі зброєю у вигляді власної гордості й люті.

— Тож можеш не тиснути на мене! — вона випалює це мені прямо в обличчя, змушуючи кожне слово звучати мов вирок. — І роздавай свої дурні накази своїм амбалам внизу! Мені твої накази до лампочки! Вийди звідси! Вийди негайно!

Я стою непорушно, дозволяючи їй виплеснути весь цей негатив, весь її біль, який збирався всередині неї протягом цієї жахливої ночі. Я не перериваю її, не піднімаю голосу й не роблю жодного агресивного руху.

Просто дивлюся на неї. Дивлюся на цю дівчину, яка зараз намагається захиститися від усього світу за допомогою свого лютого гніву.

— Ти закінчила? — спокійно, майже по-батьківськи тихо запитую я, коли вона нарешті замовкає, важко дихаючи й задихаючись від власних сліз.

Дарина лише люто стискає губи, зневажливо дивлячись на мене з-під лоба.

Я повільно роблю один крок назад до дверей. Натискаю на ручку, але перш ніж вийти, зупиняюся й дивлюся їй прямо в очі.

— Я не збираюся роздавати тобі накази, Дарино, — мій голос звучить рівно, оксамитово й абсолютно щиро. — І ти ніколи не будеш моєю маріонеткою. Все, що тобі зараз потрібно — це відпочинок. Тебе ніхто не чіпатиме. Якщо щось знадобиться — просто скажи покоївкам. Двері не зачинені на ключ ззовні. Ти вільна пересуватися по будинку, як хочеш. А якщо щось потрібно більш серйозне просто скажи мені. Візитка з номером мого телефону на твоїй тумбі.

— Мені нічого від тебе не потрібно, — фиркає вона і розвернувшись йде до вікна.

Я роблю паузу, даючи їй час зрозуміти суть моїх слів.

— Відпочивай. Ми поговоримо, коли ти будеш готова. І звісно якщо захочеш поговорити.

Я виходжу з кімнати й тихо зачиняю за собою двері, так і не повернувши ключ у замку. За дверима знову лунає глухий, розпачливий вибух ридань, але цього разу в ньому немає люті. Там є лише біль, який їй доведеться прожити самій. Хоча я радо підтримаю її, якщо вона цього захоче. Бо моє серце рветься від її сліз.

Я прихиляюся спиною до холодної панелі дверей і заплющую очі.

Розумію притирання між нами буде довгим. Але я не програю його. Дарина варта того, щоб за неї боротися.

Книга тут...

♥️♥️♥️