Вітаю!

Роман "Мій ненависний сусід", — завершений.

Ця книга ще декілька залишатиметься безкоштовною!

✨✨✨

Вечірні справи трохи відволікають, але не рятують повністю. На зустрічі з партнерами я ловлю себе на думці, що замість підписання угод і обговорення кошторисів перед очима досі стоїть ця руда фурія зі своїми граблями. Партнери щось шумно обговорюють, сміються, перехиляють келихи в ресторані, а я просто сиджу з відсутнім виглядом і автоматично киваю, погоджуючись з чимось. У голові — суцільний хаос із диму, дитячих смішних малюнків на моєму позашляховику та зверхнього запитання Маші: «Скільки я тобі винна?».

Повертаючись у свій квартал уже пізно ввечері, я розраховую побачити звичну темряву, тишу й порожнечу. Осінні сутінки зазвичай накривають нашу вулицю чимось глухим і сонним.

Але коли мій позашляховик повертає за ріг, я мимоволі гальмую. І просто застигаю, міцно стиснувши кермо.

На галявині біля старого клена — там, де ще кілька годин тому валив їдкий, густий, сивий дим і точилася наша словесна війна — коїться якесь абсолютне божевілля.

Повільно опускаю скло на своїх дверцятах.

На траві стоїть старенька машина Маші, її фари м’яко підсвічують простір навколо. На товстих нижніх гілках клена розвішані тепло-жовті гірлянди на батарейках. Вони мерехтять у темряві, створюючи навколо дерева справжнє, майже казкове сяйво. На землі біля стовбура вишикувалися кілька вирізаних гарбузів із палаючими свічками всередині, які всміхаються кумедними й трохи моторошними гримасами. А посередині галявини, біля маленького складеного ротангового столика, горить крихітне, акуратне вогнище — без жодного кіптявого диму, лише з легким тріскотом сухих дров.

За столиком, загорнувшись у великі картаті пледи, сидять Маша й мала Поліна. В руках у них паруючі чашки. Вони про щось тихо теревенять, сміються, Поліна щось натхненно показує руками, а Маша лагідно скуйовджує її світле волосся й посміхається. Щиро. Без жодної краплі тієї їдкої стервозності чи сарказму, якими вона нещодавно поливала мене.

У цій живій картині стільки затишку, стільки теплоти й спокою, що в мене всередині щось боляче стискається. Це виглядає як кадр із якогось сімейного фільму, куди мене випадково забули запросити. А мені чомусь так раптом захотілося туди, до Маші та Поліни. Та, на жаль...

Я глушу двигун і вимикаю фари, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Адже на галявині тихо грає музика, і, судячи зі спокою дівчат, вони не звернули уваги на мій приїзд. Тому просто сиджу в темряві салону й дивлюся на них.

Усередині спалахує дивне, дитяче бажання — таки вийти з машини, підійти до цього вогню, вибачитися за свою денну грубість і просто попросити чашку того гарячого чаю чи що вони там смакують.

Але в голові знову спливають слова Маші: оплатити за мийку? Та грець із нею, з тією мийкою! Мені раптом до бісиків захотілося сісти поруч із ними у цій осінній атмосфері, відчути тепло того багаття й просто посумувати чи посміятися разом з ними.

Але моя бісова гордість міцно тримає за горло.

За протистоянням сусідів сюди

Фатальний поцілунок мільярдера — 9qqF-KMA

♥️♥️♥️