Знаєте цей рівень авторської шизи, коли з книгою все зашибісь, читач проковтне й попросить добавки, але особисто в тебе смикається око від якихось двох речень?

У мене в «Ліках від сумних думок» https://booknet.ua/reader/lki-vd-sumnih-dumok-b449953?c=4956746 був саме такий мікромомент. Абсолютно робочий перехід у сцені. Але мій внутрішній душніла щоразу бився головою об стіну: «Ні, ну можна ж краще, ну чому воно звучить саме так?!» І головне — сидиш перед монітором, і нічого розумнішого придумати не можеш.

Днями мені стрельнуло в голову спробувати все це діло озвучити.

Одразу скажу: диктор із мене поки що так собі, місцями голос звучить як монотонне радіо мелодія, а чорний гумор такої подачі не пробачає — там треба грати інтонаціями, інакше жарти тупо пробивають дно. Та й взагалі процес пішов шкереберть, бо я рази чотири зупиняла запис і просто реготала як ненормальна. Здавалося б: сама написала, двадцять разів вичитала, жарти вже мали б остогиднути — а вголос чомусь накрило.

Але найсмішніше інше. Коли я дійшла до тих клятих двох речень і спробувала прочитати їх із потрібною інтонацією, язик сам на ходу видав ідеальний варіант. Без мук, без переписування по двадцятому колу.

Записи я після цього, звісно, психанула й повидаляла від гріха подалі. Але тепер сиджу й думаю: чорт забирай, доведеться-таки відкривати рукопис і правити ту сцену. Виключно заради того, щоб моє око нарешті перестало сіпатися.