Один читач написав під першою главою другого тому фразу, яка описала книжку точніше, ніж я сам умію: Герман «не поспішає, спостерігає, перевіряє й робить висновки».

Це правда, і це не випадковість. Я багато років працюю в тестуванні програм. Моя робота — не писати, а ламати: брати готове й шукати, де воно бреше. Германа я зробив із тієї самої породи, і метод у нього мій.

Тож я почну серію постів про те, як думає людина, навчена перевіряти. Без жодного програмування — суто про спосіб думати, який чудово працює поза роботою і який мені самому коштував кількох років, поки я його засвоїв.

Починаю з найдорожчої помилки.

Перше пояснення, яке спрацювало, — найнебезпечніше з усіх.

Виглядає це так. Є незрозуміла ситуація. Ви думаєте й знаходите версію, яка складається. Стає легше — і в цю мить відбувається підміна: версія перестає бути версією і стає фактом. Далі ви вже не перевіряєте її, а захищаєте.

Найпідступніше те, що вона зазвичай і справді пояснює багато. Три випадки з чотирьох. А четвертий не лізе — і ось тут вирішується все. Правильна відповідь: гіпотеза неповна, шукай іншу. Те, що робить майже кожен: натягує четвертий.

Чому фахівці в цьому гірші за новачків, а не кращі? Бо вміють аргументувати. Новачок, у якого не сходиться, розводить руками. Фахівець будує пояснення, чому не сходиться, — і воно звучить переконливо, бо він справді розумний.

У першому томі Герман два місяці шукає, чим саме живиться те, що в ньому оселилося. Перша версія — метали й речовини — пояснює майже все. Не пояснює одного випадку. І він пише в блокноті чесно:

«Не сходиться. Занадто мало речовини для такого ефекту. На порядки мало.»

А потім дописує нижче, вже роздратовано:

«АЛЕ ІНШОГО ПОЯСНЕННЯ НЕМА. Воно жере матерію. Значить, і тут матерія. Просто я не бачу яка.»

І підкреслює це двічі.

Він десять років лаяв за це молодших колег. Він сам це проповідував. Не допомогло — бо ця версія була єдиним, що він розумів у всьому кошмарі, єдиним твердим ґрунтом. Відпустити її означало провалитися в порожнечу.

Ось де собака заритий. За першу гіпотезу тримаються не через дурість. Через страх лишитися зовсім без пояснення.

Практичне, що з цього можна взяти.

Ознака, за якою себе видно, — роздратування. Не сумнів, а саме роздратування, коли хтось тицяє у факт, що не лізе. Роздратування означає, що ви вже не перевіряєте версію, а обороняєте її. Це надійний сигнал, я на ньому ловлю себе досі.

І робоча вправа, яка справді допомагає: випишіть окремо те, що не сходиться. Одним рядком, своїми словами, не пом'якшуючи. Не для того, щоб пояснити, — просто щоб воно лежало на видноті.

Герман це зробив. Написав чесний рядок, що не сходиться, — і тут-таки підкреслив двічі протилежне. Одного запису мало. Але без нього немає навіть шансу.

А тепер вас хочу спитати.

Чи згадується вам випадок, коли ви довго трималися пояснення, яке було зручним, а потім виявилося хибним? І що саме змусило нарешті його відпустити — нові факти чи хтось збоку?

Мені цікаві саме не робочі приклади. Про людей, про стосунки, про себе — там це працює найжорсткіше.

Наступного разу — про перевірку, яку страшно провести, бо боїшся відповіді.

Той блокнот Германа — це перший том, він завершений:

Можливо Все