отакий фрагмент моєї нової книги. читайте і коментуйте, діліться враженнями

— Я тут уже все вивчила. Кожен коридор, кожні сходи, кожен кут двору. Навіть де охорона змінює позиції вночі. Паркан я не чіпаю. Ви ж просили.

— Не просив. Наказав.

— Бандити злі. Дуже. Вони вважають, що ти винна. І вони не заспокояться, поки не побачать тебе або твій труп.

— А домовитися?

— Марно. Даси їм шматок — захочуть більший. Даси більше — захочуть усе. Ця банда вічно голодна. Їм байдуже, чи перетворяться взяті активи на пустелю. Головне — забрати. Вони не торгують. Вони ковтають. Тому ти лишаєшся тут. Не тому, що мені так зручно. Тому що поки ти за цими стінами — у них немає прямої лінії на тебе. А коли з’явиться — ми вже будемо готові.

— А як довго?

— Скільки знадобиться. Поки не відріжемо їм голову. Або поки вони самі не зрозуміють, що полювання на тебе коштує дорожче, ніж будь-який прибуток.

— Я розумію. Просто… стіни вже починають тиснути.

— Стіни захищають. Паркан — теж. Не наближайся до нього.  Вони вже шукають слабке місце. 

— Якщо стане зовсім важко — скажи.  Мені. Або іншим. Вони передадуть. Я не обіцяю свободи раніше часу. Але можу зробити так, щоб ти тут не задихалася.

— Добре.

— Добре— Небезпека зникне тільки в одному випадку. Якщо банду рубануть під корінь. А ще краще — знести її разом із корінням. Повністю. Щоб не лишилося навіть паростків. — Такі, як вони, не вміють зупинятися. Даси палець — відкусять руку. Даси руку — заберуть усе. Вони не розуміють мови домовленостей. Для них існує лише одне: захопити, вичавити, кинути. І якщо сьогодні вони полюють на тебе, завтра полюють уже на тих, хто тебе прикриває.

— А якщо вони все ж запропонують угоду?  Гроші, територію, щось ще. Може, варто хоча б вислухати?

— Угоду? З ними? Вони вже пропонували. Тричі. Кожного разу умови ставали гіршими, а апетит — більшим. Останнього разу вони хотіли не просто «відступні». Вони хотіли, щоб я сам віддав їм тих, хто мені дорогий. Включно з тобою. Я відмовив. І відтоді вони лише зліші. Ти ж сама розумієш: вони не просто хочуть тебе прибрати. Вони хочуть зробити це показово. Щоб усі, хто думає стати на їхньому шляху, побачили, чим це закінчується.

— Я вже стільки часу тут. Коридори, двір, кухня, їдальня… Я вивчила все. Навіть те, як «Скальпель» тримає ніж, коли ріже м’ясо. І як «Карамелька» дивиться на мене, коли думає, що я не бачу. Мені стає тісно.

— Знаю. Саме тому я й прийшов. Не тільки попередити. А й нагадати: ти тут не в’язень. Ти під захистом. Але захист — це не свобода. І поки банда жива — свободи не буде.  Таких, як вони, слід карати саме так, — повторив він твердо. — Під корінь. Без жалю. Без «прохань домовитися». Інакше через місяць усе повториться. Тільки вже з більшими втратами. І, можливо, вже без тебе.

 — А ви впевнені, що зможете?

— Я не роблю того, у чому не впевнений. Але й не обіцяю швидкого кінця. Це брудна, повільна робота. І поки вона триває — ти залишаєшся тут. Без спроб підійти до паркану. Без різких рухів. І без ілюзій, що можна просто «почекати, поки все вляжеться».  Якщо стане зовсім нестерпно — скажи. Мені. Або попроси охоронців зв'язатися зі мною. Я не випущу тебе раніше часу. Але можу зробити так, щоб стіни тиснули трохи менше.

опишіть, як вам ця історія