Ми довго їхали мовчки під монотонний стукіт дощових крапель об дах автомобіля, аж поки до нашого будинку залишалося всього кілька кварталів.

— Сніжано... — раптом заговорив він, порушуючи важку, густу тишу салону. Голос його звучно зірвався, а в очах стояла така нестерпна важкість, що на секунду мені здалося, ніби він зараз задихнеться. — Те, що було вчора... Чорт, я... я сам не знаю, що на мене найшло.

   Він різко стиснув кермо так, що побіліли пальці, і відвів погляд убік.

— Я одружений чоловік, ти — заміжня жінка. Ми... ми мусимо назавжди забути про те, що сталося вчора. Вибач мені.